Кирило

Тарас не дасть збрехати - я люблю африканську музику (ще у 2015 я всіх дістав гуртом Songhoi Blues). І хоча воно дуже часто в якийсь фоновий прикол перетворюється, все одно мені дуже подобаються африканські гармонії та ритмічні структури. З пані Траоре я не був знайомий і чесно кажучи очікував більш рокового альбому чомусь (типу такого як в пісні Koronoko, але навіть ще більш енергійного чогось), але по суті музика доволі тендітна й навіть ніжна місцями. Як і Вова, я декілька разів прослухав альбом, але чомусь взагалі нічого не залишилось у пам'яті. На третій раз якось пішло якось краще. Разом з тим не можу сказати що прям ЗАВАЙБИВ з цим релізом. Улюблені пісні - Dianfa, Aimer.

Мене цікавить арабська музика. Правда коли слухаєш щось подібне, то часто є враження, ніби ти настільки гість тут, настільки чужий для цієї культури, що відчуваєш себе якимось експропріатором. Але якщо на це подивитись трохи з іншого боку, то це радше просто розширення власних горизонтів. Конкретно цей алжирський фолк напевно мені не прям вау, разом з тим певні моменти на Jrouli заворожують і створюють те саме відчуття трансу, яке напевно і є тут основним. Повторюваність ритмів і мелодій, відносно примітивний вокал. Не сподобалось що деякі пісні обриваються якось дуже раптово. Загалом це був цікавий досвід, поставлю 7.

Люблю блек метал за еклектичність. В цьому альбомі її прям дуже багато. Починається все якось трохи банально (як на мене) і я вже був на грані того, щоб захейтити культів ще по першій пісні, але далі погнало все так доволі різноманітно, різні там переборчики гітарні, експерименти зі звуком та інструментами. Плюс вся ця містична спіритична атмосфера. Словом мені Meditations of Death видався дуже таким entertaining релізом, який цікаво слухати, а гурт явно має своє обличчя, хоч і занадто театральне, мабуть.

Я цей гурт люблю, та і взагалі мені, на відміну від Миколи, подобається цей різновид жанру ще з часів фолл оф ефрафа (бо я софтбой). Не скажу звісно що я на слух розбираю тексти ХАБАКА, але мені подобаються назви дуже та й читати їх доволі цікаво. Плюс їхня музика доволі різноманітна, тут тобі й акустичні гітарки й віолончель десь, якісь спокенворди, повільні шматки, швидкі шматки - чого ще треба. Не знаю що ще додати, ставлю 8.

Важко переоцінити вплив нірвани на мене, бо це був мій улюблений гурт у шкільні роки, я мав всі альбоми які можна було дістати на сд, заслухав їх до дір. Мінус такої ОБСЕСІЇ це звісно ж те, що пісні з часом набридли і слухати їх важкувато стало в певний період. Але ретроспективно для мене музика нірвани не стала гірше і зараз я слухаю їх майже з тим самим задоволенням. In Utero завжди був моїм улюбленим релізом нірвани (якщо звісно не брати мтв анплагд, бо я ж софтбой). Тут є мій улюблений їхній хіт - heart-shaped box, є злі припанковані пісні по типу very ape, є характерні балади типу all apologies. Цей альбом насправді дуже різноманітний і має якусь певну пісню для всіх, як на мене. Про саунд і Альбіні теж було все сказано. Окремо можливо варто відмітити тексти Кобейна, які тут місцями дуже прямолінійні, типу як в rape me, а місцями навпаки дуже сильні - та сама heart-shaped box, це ж геніально. З мінусів - друга половина альбому (після мілк іт) трохи (зовсім трохи) просідає і скажу чесно я ніколи не любив пісню pennyroyal tea. А так 9.5, що тут додати. Геніальний гурт.

Буквально нещодавно слухав цей альбом в рамках 1001 і ось моя рецензія звідти: Класичний альбом, кросжанровий (як і вся творчість клеш), ще й просто канонічна обкладинка, одна з найкращих евер. Я ніколи не був великим шанувальником клеш чи сольного Страммера, але дуже і дуже поважаю. Слухати їх завжди приємно. Не знаю що особливо додати, це топ альбом. Нещодавно ще в ютюбі випадково натрапив на концерт Спрінгстіна в гайд парк і він там буквально починає сет з лондон коллінг - звучить дуже потужно.

Теж не шарив Electrelane. Альбом мені сподобався, краутроковість і певна "стереолабність" - кайф. Але Bells для мене мабуть лишається головним хайлатом, а після такого тріумфального початку Axes трохи просідає і якось замикається у цій формі, хоча знов-таки це мабуть не те щоб прям критика, але єдиний (суб'єктивний) мінус для мене. Ще хотілося б відмітити Eight Steps, мені спочатку взагалі здалось що це акордеон там, але потім почитав і зрозумів що це віолончель. Так чи інакше саунд класний. Коротше тут тверда 8, краутрок наше все! Гурт буду ще досліджувати

Я думаю всі можуть погодитись, що об'єктивно це найслабший реліз тайтл файт. Тут вони вже остаточно поринули у шугейз та розмазаний саунд, при цьому здається що сильно просів сонграйтінг і якихось особливих хітів на Hyperview нема. Але в мене є один спогад пов'язаний з цим альбомом. Це був якраз власне 2015й рік, субота, якийсь велодень у Харкові (скоріш за все в кінці квітня). А коли в Харкові був велодень, то перекривали значну частину центра (що бувало загалом нечасто). І от я чітко пам'ятаю як я взяв СКЕЙТ (в мене був тоді круізер), включив цей альбом і просто катався по дорогам в центрі, а потім поїв піцку з Буфета. Буває таке що певні моменти закарбовуються у пам'яті як стопкадр, і я от якраз пам'ятаю як сиджу з цим скейтом і їм піцу, а в навушниках грає Hyperview (хай це буде пісня Rose of Sharon, але прям точно я не пам'ятаю). Коротше я все одно люблю цей альбом, десь на 7 з 10.

Скажу чесно - не шарив цей гурт. Альбом мені сподобався, треба дискографію послухати мабуть буде. Сумні тексти, явно є ЕМО складова в музиці, проте місцями (як у So What) вони наближаються до хардкору. Загалом мені здається що в такій музиці повинен бути гарний вокал інакше воно не працює. No Motiv з цим проблем не мають, вокаліст хороший, гармонії вокальні може й трохи дефолтні, але приємні. Коротше нема що додати особливо, гарне відкриття, залишу в себе в бібліотеці альбом. 7.5 пс: здалось що певні гурти одеської сцени явно надихались No Motiv.

Були часи десь в середині нульових, коли я подібний пост-рок любив, особливо гурти типу This Will Destroy You. Але згодом моя любов до "крещендокору" пропала, хоча все ця музика в мене не викликає якогось прям негативу, навіть довелось колись побувати на Explosions in the Sky і наживо це було доволі класно. Але в цілому мені якось не імпонує оця схема композиційна, коли обовʼязково є те саме епічне крещендо, гітарні тремоло в стандартній мінорній гармонії ітд ітп Departure Songs це 2015й рік, тобто коли жанр вже можна сказати вмер, але як я почитав, альбом вважається вже ніби як сучасною класикою, принаймні в австралійській сцені. Тут маєму трагедію персональну - смерть вокаліста (тобто гурт став інструментальним тільки на цьому альбомі, як я зрозумів); і трагедію концепутальну, бо кожна композиція описує якісь історії людей, що героїчно загинули, допомагаючи іншим. Треки довгі, як того вимигає жанр. І загалом мені музика We Lost the Sea здалась доволі дефолтною в рамках і без того не дуже оригінального піджанру пост-рока, але! Композиція "The Last Dive of David Shaw" мене прям пробрала, бо я по-перше прочитав історію Девіда, і загалом в мене реально було враження що я бачу це ніби фільм, коли слухав музику. А це вже немало. Пост-рок такого плану повинен викликати якісь візуальні образи інакше це і правда дуже фонова штука. "The Last Dive of David Shaw" стала для мене певним якорем цього альбому і тому я поставлю 7, бо приємно коли щось тебе чіпляє.

Цей альбом доволі довго був для мене дуже важливим, я чітко памʼятаю якийсь умовно 2007й рік і як я в потязі слухаю one armed scissor на своєму мр3 плеєрі transcend. Що мене завжди дивувало в цьому релізі так це те, що тут нема прохідних пісень взагалі. Таке буває нечасто. Так само як і Андрій, я закрив певний гештальт і побачив їх наживо у 2016му, але грали тоді вони дуже так собі та й Седрік співав жахливо. Але було цікаво як relationship сприймається зараз і я мушу сказати що постарішав він для мене дуже добре. Супер сонграйтінг, вокальні партії просто ідеал. Тексти можливо й набір слів (знов-таки як це часто буває у Седріка), але це те щоб мінус. Іггі Поп добре залетів на фіти, завжди мені подобалось це кіднепперське кріпове інтро. Коротше 9 ставлю. Можливо прям тих емоцій вже не викликає, але все ще один з улюблених альбомів.

Людина, яка загадала, напише з яким місцем асоціюється в неї цей альбом. В мене ж блайндсайд через нфс андеграунд асоціюються з квартирою моїх родичів, в яких був КОМП (а в мене не було тоді), і коли я був у гостях, то заліпав в цей андеграунд дуже сильно. Але насправді пісня та з іншого альбому, тому Silence я все ж слухав можна сказати неупереджено. Наскільки я розумію цей альбом вважається ніби трохи як селлаут моментом в їхній історії, але я ще зі школи люблю подібний радіоформатний "альтернативний рок\метал", коли він зроблений якісно. А тут з цим проблем нема - гарні мелодії, прекрасний вокал, нормальна лірика. Я мало такого слухаю зараз, але коли щось подібне трапляється, то це завжди в задоволення і звісно ж трохи повертає в angst часи моєї юності. Єдина проблема для мене тут це затягнутість або може вірніше сказати буде - неспроможність гурту тримати високу планку всі 50 хвилин, все-таки і філери трапляються, особливо в другій частині, а в такому жанрі це на мене нагоняє нудьгу. Коротше загалом я ставлю впевнені 7 з 10. Гарний екскурс в старі добрі часи.

Знайшов свій відгук на Sticky Fingers зі списку 1001 альбомів: "Один з 3-4 альбомів стоунз, які я люблю. Браун шуга і вайлд хорсес - мега хіти, та і взагалі прикольно." В принципі так все і є, я дуже поважаю їхню творчість у 70х, колись прям заслуховувася альбомом Exile on main street. Взагалі я хз звідки взявся біф "стоунз-бітлз" (буквально тільки що слухав аудіокнигу Кінга, де він власне про це говорить і займає сторону стоунз), для мене це дуже різні гурти і казати що у роллінг стоунз нема хітів, це йти проти правди. Є в них щось магнетичне, якесь розуміння груву. Мабуть це дозволило їм так довго залишатися на плаву. Коротше ставлю альбому 8, мені все подобається, окрім обкладинки напевно.

Антон здогадався правильно, альбом цей загадав я. Коли дізнався тему від Тараса, то чомусь одразу подумав про Сезарію Евору з двох причин. Перша очевидна, бо вона співає у традиційних жанрах морна та фаду (хоча це мабуть більше наслідки колоніальної політики Португалії? я хз) і звісно ж асоціюється виключно з Кабо-Верде. Ніхто з нас там не був (хоча на цьогорічному чемпіонаті світу за Кабо-Верде вболівали мабуть всі), але вся магія такої музики в тому що вона здатна нас переносити якраз туди де ми не бували. Або скоріш в якусь уявну проекцію подібних місць. Друга причина персональна. Мої батьки завжди слухали музику, але переважно це було щось гітарне (російський та український рок, чи якийсь там класичний рок типу квін). Ніколи щось хоч трохи схоже на музику Евори. Проте в якийсь момент, я навіть не знаю яким чином, мій Папа відкрив для її для себе, це були нульові, умовно мої старші класи школи, і почав включати її взагалі постійно. Потім ми ще купили мр3 диск з усією її дискографією і власне тому Сезарія Евора в мене сильно асоціюється з тими часами, нашою маленькою квартирою, тим як Папа дивився тур де франс влітку, а на святкуваннях різних обов'язково ввечері включав щось з цієї тужливої, меланхолійної, але разом з тим дуже красивої музики. Я обрав альбом найбільш короткий, бо пісні і справді схожі і слухати довше ніж півгодини було б нудно вам напевно. Якщо бути відвертим, в мене нема якогось улюбленого реліза у Сезарії, є улюблені пісні (tiempo y silencio наприклад), я скоріш сприймаю всю її творчість як певний моноліт.

Я про цей гурт дізнався у 2022, коли їхній альбом Blue Rev хайпував на бендкемпі. Насправді в мене нема якоїсь критики олвейс, гурт грає приємну музику, яку ми в подкасті часто називали примавера-кор. Але разом з тим, що тоді, що зараз якось не вийшло в мене їх полюбити, такий трохи фоновий (для мене) інді рок. На поточному альбомі я для себе виділив пісню Next of Kin (класний брідж) і ЗАКРИВАШКУ Red Planet. Щодо місця, то це хай це буде якраз примавера в барселоні, десь 17-30, ти йдеш за колою\редбулом\пивом повз якусь з не дуже великих сцен і зупиняєшся послухати гурт, про який щось читав колись. Світить сонце, поруч море, відпустка, життя не таке й погане в цей момент!

Такий собі вуду фрік-фолк. Не знав цього виконавця взагалі, альбом слухав вперше і чесно кажучи навіть не знаю що сказати. З одного боку це цікаво та атмосферно, з іншого боку не дуже чіпляє і не хочеться включати ще раз. Друга половина сподобалась сильно менше ніж перша, а серед головних хайлайтів альбому, я б назвав перші дві пісні (до речі прочитав що їх пізніше каверила Ніна Сімон, а це показник!). Щодо місця, то мені уявляється якийсь старий психоделічний фільм про подорож рок-зірки (чомусь міка джагера) у джунглі, і там він натрапляє на якесь плем'я, вони джемять - і виходить подібна музика. За оригінальність та автентичність поставлю 6 з 10.

Якось в мене не складалось з сігур рос, хоча на папері ніби цей гурт має мені подобатись. Я навіть був на концерті один раз (здається у 2016) і мені було доволі нудно. Але звісно варто віддати належне Йонсі і компанії. Гурт доволі впливовий і культовий, є свої фішки (типу вигаданої мови), є хороші композиції. Послухав альбом з рулетки більш уважно і все ще не можу сказати що прям полюбив РОСІВ, але водночас не можу не погодитись з Олею що наприклад пісня Svefn-g-englar це прекрасно. Загалом тут для мене скоріш хіт-енд-місс причому більше місс.