Rolling Stones — Sticky Fingers

Знайшов свій відгук на Sticky Fingers зі списку 1001 альбомів: "Один з 3-4 альбомів стоунз, які я люблю. Браун шуга і вайлд хорсес - мега хіти, та і взагалі прикольно." В принципі так все і є, я дуже поважаю їхню творчість у 70х, колись прям заслуховувася альбомом Exile on main street. Взагалі я хз звідки взявся біф "стоунз-бітлз" (буквально тільки що слухав аудіокнигу Кінга, де він власне про це говорить і займає сторону стоунз), для мене це дуже різні гурти і казати що у роллінг стоунз нема хітів, це йти проти правди. Є в них щось магнетичне, якесь розуміння груву. Мабуть це дозволило їм так довго залишатися на плаву. Коротше ставлю альбому 8, мені все подобається, окрім обкладинки напевно.

Альбом слухав вперше в житті. Якось я завжди намагався оминати їх. Не знаю навіть, що можна сказати про настільки великий гурт. Альбом класний, багато пісень, які формують настрій, навіть охоче піддаєшся під його формування. Трохи відштовхує, те що дуже багато співається про наркотики. Особисті топ-пісні альбому: Wild horses, Can't you hear me knocking, Moonlight mile. Щодо місця: тут дуже складно. З натяжкою хай буде ресторан "Валентино" між м. Житомирська і Святошин. Нагадує колишню розкіш (якщо хтось застав його працюючим).

Даний альбом це прокурена кімната знайомого "комп'ютерщика" батька, до якого я іноді приходив в очікуванні, поки дорослі вирішують свої справи. Це кімната в якій грають Rolling Stones та Pink Floyd, а коли вечір наливається алкогольними фарбами, запускається Iron Maiden. Мені ніколи не подобались Rolling Stones, особливо їхні довгі пісні, які сильно мене втомлюють в очікуванні - а коли ж закінчиться медитація і почнеться щось цікавіше. Як наприклад в Can't you hear me knocking. Це музика з далекого минулого, коли життя було значно повільнішим (хоча більш підходяще мені почало з'являтись не те щоб сильно пізніше в семидесятих). Прослуховування альбому у мене асоціюється з дуже довгим очікуванням в кімнаті того комп'ютерщика, коли не знаєш чим себе зайняти, розглядаєш ті самі постери на стінах, а на фоні грає музика, яка ще сильніше уповільнює твій час очікування. Так що оцінка на даний момент часу - середня.

Здається, я ніколи не слухала цей альбом повністю, і уявляла його більш драйвовим, швидким, рокнрольним, чи що. Натомість тут багато повільного горіння і (приреченого) спокою. Взагалі всі три рази, що слухала, було по-різному, але найбільш сподобалося, коли слухала в поганому настрої з купою всього в голові. Насмілюся припустити, що загадав Андрій, а місце — той київський барчик, який вже закрився, і про який написали книжку gimme shelter 👀 Власне, слухалося це все, наче чуєш фоном в якомусь отакому барі, особливо не чіпляє, але й файно сидіти, і йти не хочеться. Гітари звучать чудово, недбалий вокал підходить музиці, джеми-імпровізації на своєму місці — відчувається, ніби альбом записували одним тейком. White Horses, звісно, пісня на віки, і це я знала вже давно, але цього разу відкрила для себе Sister Morphine: дуже сподобалося, як пісня поступово збирається з різних елементів і набирає повного звучання, і ще там дуже класний основний гітарний мотив. Ще є відчуття, що під цю музику класно вести машину (почекаю відгук Тараса). Загалом не можу сказати, що я викупила повністю альбом, але я була близько! 7.5/10

Я одразу можу сказати, що цей альбом асоціюється у мене з універом))))) але насправді не стільки альбом, скільки оцей музичний олдовий період Бо в уні період я слухала багато музики 60х-80х Сам альбом, якщо чесно, я не дуже люблю - він мені звучить так, ніби платівку вінілову грають не на тій швидкості Весь час хочеться трошки швидкості додати Не знаю як пояснити ) Проте маю відмітити, що я дуже люблю пісню wild horses і пісню dead flowers Перша це як типова Міківська балада, а друга у мене асоціюється з якимось дорожнім кантрі, яке хочеться слухати коли їдеш у машині без верху по трасі 66 чи якісь ще дорозі пустельній в штатах. Ось і вийшла ще одна асоціація з місцем (хоча я в штатах ніколи не була) Оцінка моя буде 6 великих ротів з 10, бо у ролінгів є кращі релізи, але й цей свого роду непоганий.

Думаю, місце, що його я уявляю, слухаючи Sticky Fingers, є не реальним, а віртуальним: фотоальбом вконтакє або довгий допис у блозі (також, авжеж, рунетному) з ретельно відібраними картинками "речей, що надихають". Такий собі підлітковий прото-пінстерест. Блюзовий набір образів: довгі запилені дороги, дикі коні, сорочки з пейслі орнаментом. Не певна, що коли-небудь бажала цього всього, але добре памʼятаю часи, коли бажала цього бажати. Симптоматично, що сьогодні я сумую саме за тим, від чого тоді хотілося відволіктися. Sticky Fingers з десятком інших класичних альбомів ми слухали, наприклад, з одних навушників на кухні моєї подруги, бо решту однокімнатної квартири займала її велика родина, між варінням глінтвейну та обговоренням книжок про інших підліток та інші мрії. Цікавий парадокс: як ця колись бунтівна, "диявольська" музика стала прирученою попкультурою й тепер здатна ліше викликати спогади про власну "епоху невинності" та дитяче бажання цікавого, переповненого подіями та фарбами й обовʼязково чужого життя, розташованого десь у майбутньому або минулому, але ніколи не зараз. Мій улюблений період The Rolling Stones — брайанджонсівський, пізніші альбоми я свідомо, здається, не переслуховувала. Але зараз, після багаторічного повернення, знаходжу в Sticky Fingers залишок, який не редукується й не знімається, проявлюється натомість з-під контурів памʼяті про альбом: гітарним соло у Can't You Hear Me Knocking, майже атональною протяжністю Wild Horses, сухими до дзвону тарілками в You Gotta Move. І так само не знімається він жодною попкультурною чи ринковою маніпуляцією, навпаки — дозволяє й далі капіталізуватися гуртам типу Geese. Можливо, саме цей невідчужений сухий осад і є матерією, що стоїть за ефемерним і вислизаючим поняттям "рок-н-ролу".

Недавно в моїй квартирі зі стіни почала текти вода. Це сталось після візита сантехніка для прочистки труб, тому я перекрив кран і викликав його назад, виправити створену ним проблему. Далі було багато узгоджень, дуже дурних пропозицій, грубої неякісної комунікації, відпрошувань з роботи, тепловізор для пошуків гарячої труби в стіні, перфоратор, багато зламаного кафелю... В один момент із двох шматків кафелю у стіні утворився доволі гострий зуб. У бажанні закінчити зі мною пошвидше і повертатись до більш рутинних замовлень, сантехнік, страшенно поспішаючи діставати відбитий шматок цементу зі свіжого отвору в стіні, глибоко вспорює собі руку цим зубом. З руки починає витікати кров, поріз дуже глибокий, крові багато. Я зупиняю йому кров, він якомусь дивному напівшоковому стані, починає витирати вологими серветками свою кров з моєї ванної і ніби збираєтсья продовжувати роботу. Я переконую відвезти його в травмпункт зашивати руку і кажу що закінчу далі сам. Він погоджується, збирається, сумний і блідий, сідає до мене в машину, я заводжу двигун і... ...починає грати пісня I Got The Blues з цього альбома.

цей гурт у мене асоціюється більше з певним періодом життя. перший свій мерч купила RS. але почну здалеку: оскільки я вступала після 9-го класу в коледж архітектури, який знаходився далеко від дому, я була занадто юна, щоб осягнути якусь притомну відповідальність самостійного життя. на батьківські гроші я не те щоб могла собі дозволити жити, тому доволі часто підзаробляла різними практичними роботами за фахом, бо влітку декілька років, починаючи з кінця 6-го класу, я готувалася до коледжу чи академії. так осьььььь хахаха жила я в гуртожитку, ходили на перервах у секонд-хенд, бо після пар не те щоб був час ( все робила багато домашки і собі, й іншим ), проф. баскет у команді міста, де жила...таке. але мені бракувало якоїсь легкості чи навіть наглості брехати... і я накручувалася під різну музику, щоб під настрій, атмосферу... ну, оце прокидалася в гуртожитку, слухала пару пісень і жила життя під час нанавчання, цей гурт дуже сильно допомагав накручуватися ) пизділа як дихала тим викладачам перший семестр, потім мені більше сподобалося бути в іншому настрої. тому цей гурт мені тетеплий через мої побрехеньки 15 років. нехай самі пісні залишаться зі мною, декілька були з цього релізу.

Rolling stones для блюзу те саме що емінем для репу? Не те щоб тут їхня вина обовязково це так званий парадокс білого репера, відсилаючись на ютубера FD Signifier. Альбом норм, не знав шо brown sugar це пісня про рабство. Гідний претендент на найбіліший гурт усіх часів?

В мене практично не має альбомів, які асоціюються з конкретними місцями. Більшість асоціацій скоріше відсилає до якогось періоду в житті. А окремі пісні до окремих подій. Але якщо є гурт, який для мене має дуже стійку асоціацію з місцем, то це Ролінги та рок-н-рол-кафе «Шалена Мама». Оля тут все вірно зрозуміла) Опинившись в славетному червному корпусі КНУ імені Тараса Шевченка, я доволі швидко зрозумів, що це не такий класний ВНЗ, яким я б хотів, щоб він був. Тому, починаючи з другого семестру, я відновив свою улюблену шкільну забаву – активно пасувати нецікаві пари. І якщо в теплі дні по кайфу було відпочивати в парку Шевченка, то в холодну пору року ми облюбували саме Шалену маму. Але з часом перебиралися й на літній майданчик, який був одним із найзатишніших місць у центрі Києва. Дуже багато дуже різних спогадів пов’язаних з місцем. Вже десь ближче до кінця бакалаврату - магістратури це перетворилося на щось схоже на Central Perk для нашої компанії, де всі знали, що хтось 100% буде там, і можна навіть не писати, щоб домовлятися про зустріч. Це було дуже цікаве відчуття, його зараз іноді не вистачає. Практично повністю написав свій диплом там під ролінгів і купу мальборо голд. Якось після затяжної вечірки чекав там на перше метро і заснув на літньому майданчику. Прокинувся вже о 9 ранку, накритий пледом з подушкою під головою. Бармен, який мене, власне, накрив, приніс келих води і дві жуйки. Близько рознайомився з майбутньою дружиною під час безкінечних групових розмов про все і ні про що одночасно. Важливе місце було. Однією з особливостей закладу було те, що майже постійно, а вдень практично завжди без перерви грали ролінги. Альбомами, підбірками, лайвами, ролінг стоунз нон-стоп кожен день без винятків. Я не любив подібну музику. Я ставився до неї зневажливо, як до якоїсь ретроградної, нецікавої та неактуальної штуки. Постійно закусався на цю тему з поціновувачами різних класичних гуртів. Проте я згодом почав помічати, що зі збільшенням часу проведення в Мамі, я почав толерувати цю музику. А з часом я собі зловив на думці, що мені дуже подобається одна пісня, і приятель підказав мені, що це Wild Horses. Далі ця тенденція тільки продовжувалася, і моє ставлення до гурту ставало тільки кращим пропорційно часу, проведеному там. Звичайно, поки там постійно тусувалися, бажання слухати вдома стоунзів не було. Але вже трохи далі від перших років постстудентського життя і меншого часу перебування там я вирішив послухати дискографію гурту. Для себе я зрозумів, що у гурта немає прям видатного альбому. Є декілька хороших, але переважна більшість просто непогані з мінімум одним хітом на більшості. Тому в порівнянні дискографій з Бітлами, яке чогось є неминучим, останні точно виграють. Проте якщо було б порівняння кращих пісень в форматі 20 на 20, то тут вже дуже складний вибір. Цей альбом я обрав, бо він один із тих, які я вважаю хорошими. Тут дві пісні на всі часи: Brown Sugar та Wild Horses. Мені подобається трохи всрата подача Джагера на You Gotta Move, і на вже сумнозвісному I’ve Got the Blues дуже подобаються куплети. Дуже класна друга половина Moonlight Mile. Загалом, хороший рівень пісень. Я залюбки зараз переслухав, поки писав цей відгук.    Пісні: Brown Sugar, Wild Horses