Вова

Доволі цікава виконавиця і альбом, який в будні під час роботи мені ніяк не заходив. Тому включив його поки готував тричі-бобовий салат, і пішло значно краще. Протягом всього прослуховування альбому мене не покидало відчуття, наче я на масажі, бо дуже схожа музика зазвичай грала там, де я бував. Вона доволі мінімалістична і спокійна, щоб розслабитись і заспокоїтись, хоча і є деякі виключення як у Tounka, під якому можна і трохи більше порухатись на кухні. Судячи з текстів, тема спокою і рівноваги тут присутня значною мірою. Навряд буду слухати ще, бо музика доволі специфічна.

Це було дуже тяжко. Тут і мікси з тією електронщиною, яку я не дуже люблю, на які накладаються вокальні ефекти, що в купі нагадують шоу коміка Моргана Джея. Здається, це саме той випадок, коли треба сильно викупати контекст, щоб мати позитивну оцінку. Бо без контекста (або з мінімальним гуглінням) цей альбом більше напрягає на фоні і не приносить ніякого задоволення. Мабуть проблема в дуже великому культурному розриві, хз, але що поробиш. Не придумав у якому настрої можна було б переслухати цей альбом, тому зупинюсь вже після першого прослуховування.

Дуже дивний для мене альбом. Починається все доволі цікаво, здається що і далі буде бадьорий метал з експериментами. І воно можливо і з експериментами, але швидко стає якось занадто одноманітно. Перші дві пісні залітають гарно, особливо друга On the funeral pyre of existence - грувить як треба. А далі Kali ma якось сильно збирає настрій. Можливо і клас, що таке різноманіття всього, але я не зміг викупити стиль і настрій. Оцінка 6, бо поганого сказати теж не можу.

Я б назвав це емо крастом, але прийнято називати мелодійним з купою домішок "пост" жанрів. Люблю Habak за їх стиль і послідовність, переслуховував всю дискографію багато разів. Музично вони завжди створюють атмосферу відчаю та спустошення, що тільки підкріплюється від прочитання їх текстів. І це часто допомагає заспокоїти свій розум в якісь "темні часи". Мені дуже резонує їх загальна філософія - кричати про проблеми сучасного суспільства і його класовості, яка зберігається у дуже різних проявах майже всюди, приймати безвихідь і не намагатись жити в рожевих окулярах "ми змінимо цей світ", але при цьому говорити про єдиний реальний вихід - роботу над своїм оточенням і своєю локальною бульбашкою, яка може допомогти краще прожити це життя. Ну і звичайно супротив всьому, що нав'язується баченням одиниць: від принципів організації життя до поблажливого ставлення до найгірших людей цього світу (часто чоловіків, звичайно). Альбом в цілому відкривається піснею Nonviolence is a privilege, що гарно задає тон всьому, що буде далі.

Не шарю в такій музиці, але мені сподобалось. Дуже приємно слухати на фоні. Bob the bob супер топ альбому. Є пісні прохіднячки, є цікаві. Вгазалі у мене таке ставлення до цієї музики, що треба слухати наживо, бо в записі втрачається багато кайфу.

Як і всі, багато слухав Нірвани в підлітковому віці, проте мені ніколи не подобалось слухати її альбомами. Лише окремі пісні в збірках. З часом нічого і не змінилось, окрім того, що слухати вже не цікаво. Оцінюючи альбомами для мене In utero це велика просадка після Nevermind, який наповнений енергією і складається майже повністю з хітових чи цікавих пісень. В цьому ж альбомі все якось хвилями. Наче він робився під час великої втоми від всього. То накатує хіток, то попускає. Як в першій пісні співається "Now I'm bored and old". Окремі пісні кайф, а в цілому альбом тяжкуватий.

Для мене Клеш круті лише в історичній перспективі і як музейний експонат. Якщо слухати без контексту, то мені доволі нудно. Пісні дуже різноманітні, вистачає цікавого, але от щоб слухати альбомом, взагалі не тягне. Вкотре переконуюсь, що як би не слухав, а так і не зміг полюбити пращурів британського панку. Топ пісня звичайно ж The Guns of Brixton 😅 З поваги оцінка: 6.

Послухав раз, нічого не зрозумів. Через деякий час послухав ще і зрозумів, що мені тут нічого і не треба розуміти. Якщо поганяти по колу, то починаєш звикати, і альбом з розряду дивного і місцями напряжного стає доволі таки приємним. Від більшості пісень у мене враження наче артиста "зажовує". У мене іноді бувають подібні відчуття, коли граєш на чомусь, тобі просто по кайфу крутити по колу одну і ту ж мелодію/ритм, і ти починаєш гратись з темпами, акцентами, інтенсивністю. Таке собі відчуття потоку, але без якоїсь кінцевої мети, а просто для розваги в моменті. Є свій прикол у альбому, але слухати ще мабуть не захочеться.

Почну з страшного - я не люблю Title Fight. Причини максимально суб'єктивні: мені вони не звучать щиро і мені не подобається як мінялась їх творчість з альбому до альбому. Проте окремі пісні дуже круті. Перший реліз, який офіційно не вважається альбомом, має дикий мікс, але переважно поп/скейт/мелодік/емо панку і не тільки. Відкриваюча Symmetry мабуть моя улюблена пісня з усієї їх творчості. В першому офіційному Shed вони вже підзаспокоїлись і порухатись в сторону гарного емо панку з купою хітів. В другому Floral Green мені по відчуттям стає значно більше пост-хардкору. І мабуть це для мене найкращий їх альбом. Класний звук, гарні пісні, приємно, атмосферно, стильно. І от третій альбом - Hyperview. Починається музика "з гейз на кінці", яка мені щось дуууже тяжко заходить. Доволі одноманітні, не дуже виразні, мабуть дуже правильно шугейзові пісні, але точно не той гейз, що я люблю і можу оцінити. Мені подобаються лише три пісні з цього альбому, тому оцінити високо його ніяк не зможу. Загалом, мені здається буквально кожний альбом гурту був дуже впливовим у свій час для купи гуртів. Від емо панку і шугейзу, до хардкору. Переоцінити їх неможливо. А от недооцінити на рулеточці можна, тому ставлю свою нажаль низьку оцінку (от попався б тру третій альбом Floral Green...)))

Мені подобається цей альбом за те, що з одного боку він дуже цілісний, але якщо придивлятись до деталей, то має дуже різні пісні, які можливо навіть причислити до різних жанрів. В першу чергу це заслуга вокалу Джеремі - чистий, потужний і прямолінійний. І що б він не співав, я його легко впізнаю. Сам альбом дещо вилизаний і тому мені мабуть ще більше подобається слухати їх живі виступи, де вони ще сильніше граються темпами і ще емоційніше співають. Цікаво як зараз ми вішаємо теги емо (і я в тому числі), хочу гурт раніше не позиціонувався, і не сприймався як емо зовсім. Вони були частиною однієї з каліфорнійських хардкор панк тусовок і "офіційно" це мелодійний хардкор панк. Проте добре видно, що тягнуло їх не те щоб до коріння жанру. Я вперше почув їх не так давно, можливо років 10 тому, і з перших пісень "закохався" у гурт. Все почалось з So What, який з іншим вокалом вписався до якогось крішнакор юс крю, але далі розсмакував і все інше. Тут мабуть немає ніяких гарних пояснень, бо просто ця музика максимально резонує зі мною, і з тим, що я люблю в музиці. І часто це простота форми з висотою виконання і емоційним напором.

Поважні люди записали якісний альбом, проте мені не вистачило в ньому "смаку". Не дуже оцінив тривалі інтро/аутро по 5 хвилин. Пісні здаються доволі одноманітними не дивлячись на тривалість. Можливо такий підхід і цілком підходящий до жанру, проте не дає можливості зайти в нього саме з цього альбому.

На мій смак це найкращий альбом гурту. Після першої рулетки і прослуховування Vaya я пішов слухати всю дискографію і саме з Relationship of Command сподобалось найбільше пісень. Та і весь альбом звучить класно, цілісно, цікаво. Мені не дуже подобається Arcarsenal, з якої починається альбом. Вона якась занадто ломана. А от далі починається хітпарад з 3х головних хітів альбому. Після цього все якось йде з перемінним успіхом, бо до крутих пісень домішуються може не філери, але доволі прохідні пісні, з інтро на дві хвилини у деяких. Тому темп на мої відчуття доволі таки просідає і з'являється бажання просто включити заново і послухати заново топ треки.