Вова

Доволі цікава виконавиця і альбом, який в будні під час роботи мені ніяк не заходив. Тому включив його поки готував тричі-бобовий салат, і пішло значно краще. Протягом всього прослуховування альбому мене не покидало відчуття, наче я на масажі, бо дуже схожа музика зазвичай грала там, де я бував. Вона доволі мінімалістична і спокійна, щоб розслабитись і заспокоїтись, хоча і є деякі виключення як у Tounka, під якому можна і трохи більше порухатись на кухні. Судячи з текстів, тема спокою і рівноваги тут присутня значною мірою. Навряд буду слухати ще, бо музика доволі специфічна.

Це було дуже тяжко. Тут і мікси з тією електронщиною, яку я не дуже люблю, на які накладаються вокальні ефекти, що в купі нагадують шоу коміка Моргана Джея. Здається, це саме той випадок, коли треба сильно викупати контекст, щоб мати позитивну оцінку. Бо без контекста (або з мінімальним гуглінням) цей альбом більше напрягає на фоні і не приносить ніякого задоволення. Мабуть проблема в дуже великому культурному розриві, хз, але що поробиш. Не придумав у якому настрої можна було б переслухати цей альбом, тому зупинюсь вже після першого прослуховування.

Дуже дивний для мене альбом. Починається все доволі цікаво, здається що і далі буде бадьорий метал з експериментами. І воно можливо і з експериментами, але швидко стає якось занадто одноманітно. Перші дві пісні залітають гарно, особливо друга On the funeral pyre of existence - грувить як треба. А далі Kali ma якось сильно збирає настрій. Можливо і клас, що таке різноманіття всього, але я не зміг викупити стиль і настрій. Оцінка 6, бо поганого сказати теж не можу.

Я б назвав це емо крастом, але прийнято називати мелодійним з купою домішок "пост" жанрів. Люблю Habak за їх стиль і послідовність, переслуховував всю дискографію багато разів. Музично вони завжди створюють атмосферу відчаю та спустошення, що тільки підкріплюється від прочитання їх текстів. І це часто допомагає заспокоїти свій розум в якісь "темні часи". Мені дуже резонує їх загальна філософія - кричати про проблеми сучасного суспільства і його класовості, яка зберігається у дуже різних проявах майже всюди, приймати безвихідь і не намагатись жити в рожевих окулярах "ми змінимо цей світ", але при цьому говорити про єдиний реальний вихід - роботу над своїм оточенням і своєю локальною бульбашкою, яка може допомогти краще прожити це життя. Ну і звичайно супротив всьому, що нав'язується баченням одиниць: від принципів організації життя до поблажливого ставлення до найгірших людей цього світу (часто чоловіків, звичайно). Альбом в цілому відкривається піснею Nonviolence is a privilege, що гарно задає тон всьому, що буде далі.

Не шарю в такій музиці, але мені сподобалось. Дуже приємно слухати на фоні. Bob the bob супер топ альбому. Є пісні прохіднячки, є цікаві. Вгазалі у мене таке ставлення до цієї музики, що треба слухати наживо, бо в записі втрачається багато кайфу.

Як і всі, багато слухав Нірвани в підлітковому віці, проте мені ніколи не подобалось слухати її альбомами. Лише окремі пісні в збірках. З часом нічого і не змінилось, окрім того, що слухати вже не цікаво. Оцінюючи альбомами для мене In utero це велика просадка після Nevermind, який наповнений енергією і складається майже повністю з хітових чи цікавих пісень. В цьому ж альбомі все якось хвилями. Наче він робився під час великої втоми від всього. То накатує хіток, то попускає. Як в першій пісні співається "Now I'm bored and old". Окремі пісні кайф, а в цілому альбом тяжкуватий.

Для мене Клеш круті лише в історичній перспективі і як музейний експонат. Якщо слухати без контексту, то мені доволі нудно. Пісні дуже різноманітні, вистачає цікавого, але от щоб слухати альбомом, взагалі не тягне. Вкотре переконуюсь, що як би не слухав, а так і не зміг полюбити пращурів британського панку. Топ пісня звичайно ж The Guns of Brixton 😅 З поваги оцінка: 6.

Послухав раз, нічого не зрозумів. Через деякий час послухав ще і зрозумів, що мені тут нічого і не треба розуміти. Якщо поганяти по колу, то починаєш звикати, і альбом з розряду дивного і місцями напряжного стає доволі таки приємним. Від більшості пісень у мене враження наче артиста "зажовує". У мене іноді бувають подібні відчуття, коли граєш на чомусь, тобі просто по кайфу крутити по колу одну і ту ж мелодію/ритм, і ти починаєш гратись з темпами, акцентами, інтенсивністю. Таке собі відчуття потоку, але без якоїсь кінцевої мети, а просто для розваги в моменті. Є свій прикол у альбому, але слухати ще мабуть не захочеться.

Почну з страшного - я не люблю Title Fight. Причини максимально суб'єктивні: мені вони не звучать щиро і мені не подобається як мінялась їх творчість з альбому до альбому. Проте окремі пісні дуже круті. Перший реліз, який офіційно не вважається альбомом, має дикий мікс, але переважно поп/скейт/мелодік/емо панку і не тільки. Відкриваюча Symmetry мабуть моя улюблена пісня з усієї їх творчості. В першому офіційному Shed вони вже підзаспокоїлись і порухатись в сторону гарного емо панку з купою хітів. В другому Floral Green мені по відчуттям стає значно більше пост-хардкору. І мабуть це для мене найкращий їх альбом. Класний звук, гарні пісні, приємно, атмосферно, стильно. І от третій альбом - Hyperview. Починається музика "з гейз на кінці", яка мені щось дуууже тяжко заходить. Доволі одноманітні, не дуже виразні, мабуть дуже правильно шугейзові пісні, але точно не той гейз, що я люблю і можу оцінити. Мені подобаються лише три пісні з цього альбому, тому оцінити високо його ніяк не зможу. Загалом, мені здається буквально кожний альбом гурту був дуже впливовим у свій час для купи гуртів. Від емо панку і шугейзу, до хардкору. Переоцінити їх неможливо. А от недооцінити на рулеточці можна, тому ставлю свою нажаль низьку оцінку (от попався б тру третій альбом Floral Green...)))

Мені подобається цей альбом за те, що з одного боку він дуже цілісний, але якщо придивлятись до деталей, то має дуже різні пісні, які можливо навіть причислити до різних жанрів. В першу чергу це заслуга вокалу Джеремі - чистий, потужний і прямолінійний. І що б він не співав, я його легко впізнаю. Сам альбом дещо вилизаний і тому мені мабуть ще більше подобається слухати їх живі виступи, де вони ще сильніше граються темпами і ще емоційніше співають. Цікаво як зараз ми вішаємо теги емо (і я в тому числі), хочу гурт раніше не позиціонувався, і не сприймався як емо зовсім. Вони були частиною однієї з каліфорнійських хардкор панк тусовок і "офіційно" це мелодійний хардкор панк. Проте добре видно, що тягнуло їх не те щоб до коріння жанру. Я вперше почув їх не так давно, можливо років 10 тому, і з перших пісень "закохався" у гурт. Все почалось з So What, який з іншим вокалом вписався до якогось крішнакор юс крю, але далі розсмакував і все інше. Тут мабуть немає ніяких гарних пояснень, бо просто ця музика максимально резонує зі мною, і з тим, що я люблю в музиці. І часто це простота форми з висотою виконання і емоційним напором.

Поважні люди записали якісний альбом, проте мені не вистачило в ньому "смаку". Не дуже оцінив тривалі інтро/аутро по 5 хвилин. Пісні здаються доволі одноманітними не дивлячись на тривалість. Можливо такий підхід і цілком підходящий до жанру, проте не дає можливості зайти в нього саме з цього альбому.

На мій смак це найкращий альбом гурту. Після першої рулетки і прослуховування Vaya я пішов слухати всю дискографію і саме з Relationship of Command сподобалось найбільше пісень. Та і весь альбом звучить класно, цілісно, цікаво. Мені не дуже подобається Arcarsenal, з якої починається альбом. Вона якась занадто ломана. А от далі починається хітпарад з 3х головних хітів альбому. Після цього все якось йде з перемінним успіхом, бо до крутих пісень домішуються може не філери, але доволі прохідні пісні, з інтро на дві хвилини у деяких. Тому темп на мої відчуття доволі таки просідає і з'являється бажання просто включити заново і послухати заново топ треки.

Я сприйняв тему доволі буквально і загадав цей альбом, як один з небагатьох, який дуже чітко в свідомості закріпився за конкретним місцем - коморою звукорежисера в моїй школі. В тій коморі працював Андрій Біланенко, який мав великий вплив на те, що я вперше взяв в руки бас гітару в 16 років. Ми почали спілкуватись на тренуваннях КВН команди, в якій я брав участь. Ну а далі я на перервах часто заходив до нього потусити і поговорити, так як було цікаво слухати про музику і інструменти, та і просто обговорювати якісь тогочасні популярні гурти. Коли я почав цікавитись музикою більше, то він мені пояснював, що як і чому звучить, розповідав цікаві штуки по тому, як записуються пісні, і все подібне. І що важливо, Андрій ходив у місцеву протестантську церкву і у нього був гурт, а це сильно додавало вазі його слів. Цей гурт - Е-42. По суті християнський емо альт рок. Вони цим же складом на вихідних грали якісь християнські пісні в церкві, а потім йшли грати на місцеві майданчики свої звичайні пісні (не менш християнські). Оцінюючи зараз, максимально крутим було те, що Андрій ніколи нічого не говорив ні про церкву, ні релігію. Ці теми взагалі не піднімались, за що йому минулому окрема подяка, бо мене б це сильно відштовхнуло. Мабуть з огляду на світоглядні смаки Андрій і його друзі по гурту любили християн років. І одним з гуртів, який звучав у нього в коморі був Blindside. Про Blindside він, а також барабанщик гурту Юрій Безверхий, говорили дуже багато. І Silence разом з About a burning fire крутились дуже часто. Захоплені вони були настільки, що Юра навіть зробив собі на замовлення сережки у вуха, які копіювали сережки вокаліста Крістіана. Певною мірою я поглинав знання про музику із Blindside на фоні доволі довго. Перший час я цей гурт дуже не сприймав, як і все християнське, але з часом попустився. Було цікаво глянути, що зараз з цими чуваками. Я знав, що Юра давно доєднався до гурту Дорна. І як виявилось все ще катається з ним 😑. А от з Андрієм цікавіше, бо він продовжив працювати звукорежисером і зараз працює з Юко, Мариною Круть, Вів'єн Морт і ще купою виконавців. Сам же альбом на мою оцінку дуже крутий. Майже весь альбом це хіт на хіті без нудної одноманітності. Вокал Крістіана чисто "від бога", дуже приємний і він ним класно користується. Музично важко до чогось приколупатись. Офіційно це альтернативний рок/пост хардкор. В моєму каталозі це емо мазафачка, що круто не звучить, але для мене заходить гарно. Оцінка: 9.

Даний альбом це прокурена кімната знайомого "комп'ютерщика" батька, до якого я іноді приходив в очікуванні, поки дорослі вирішують свої справи. Це кімната в якій грають Rolling Stones та Pink Floyd, а коли вечір наливається алкогольними фарбами, запускається Iron Maiden. Мені ніколи не подобались Rolling Stones, особливо їхні довгі пісні, які сильно мене втомлюють в очікуванні - а коли ж закінчиться медитація і почнеться щось цікавіше. Як наприклад в Can't you hear me knocking. Це музика з далекого минулого, коли життя було значно повільнішим (хоча більш підходяще мені почало з'являтись не те щоб сильно пізніше в семидесятих). Прослуховування альбому у мене асоціюється з дуже довгим очікуванням в кімнаті того комп'ютерщика, коли не знаєш чим себе зайняти, розглядаєш ті самі постери на стінах, а на фоні грає музика, яка ще сильніше уповільнює твій час очікування. Так що оцінка на даний момент часу - середня.

Місце в якому я не бував і не знаю чи хотів би, бо це має бути доволі сумно. Ця музика звучить як щось, що має грати в якомусь маленькому закладі десь біля води, де ти знаходишся сам і переживаєш якусь кризу. Бо чому ще ти там сам і слухаєш ці дуже гарні, але дуже сумні пісні. Атмосфера, яка підсилює відчуття того, що життя проходить повз тебе і ти не в той час, не в тому місці. Проте, якщо я в такому місці і в такий час опинюсь, дуже захочу слухати цю музику.

Так як тему загадав Тарас, то одним з місць має бути автомобіль. Даний альбом це остання година подорожі в авто в Одесу в теплу пору року. Всі вже втомились від попередніх 4х годин караоке і жартів. Хтось спить, хтось втупився у вікно, хтось у телефон. Включаєш легенький дрім поп, інді рок, чи щось подібне, і насолоджуєшся моментом "тиші від людей" входячи в стан потоку, де вся увага на дорозі перед тобою, а думки літають в хмарах. А про альбом: гарна музика, приємний голос, непогані тексти про життя, стосунки, дорослих, які не дорослішають, і не тільки. Дуже сподобалось.

Мені більше сподобалось, ніж ні. Не та музика, яку захочеться слухати часто, але дуже атмосферно з "пробираючим" співом. Сам не був в таких місцях, які б асоціювались з цією музикою. Проте, перша асоціація була з баром з Sinners. Музика з бару, де наче весело і класно, але відчувається, що тут скоро станеться щось дуже погане.