Оля

Коли Кирило написав про сонячні дні, щоб слухати Траоре, я уявляла собі щось жвавіше й веселіше, ближче до японського сінтіпопу (привіт, рулетка-сезон 5). А виявилось, що це повільна, дещо меланхолійна, медитативна музика, яку мені би більше підійшло слухати сонними туманними ранками або в сутінках з рожевими хмарами. З першої пісні дуже сподобалось, і на контрасті з нею деякі треки здавалися надто stripped away, втім, це відчуття зникло після повторних слухань. Бамбара з її м'якими приголосними, тембр голосу Рокії, вплітання традиційних струнних і ударних вкупі дають таке тепле оксамитове відчуття. Не знайшла переклади і гугл толком не переклав більшість пісень, але з того, що переклало, "я дозволяю небу осісти на моїх віях" з Zen - це гарно.

Цей альбом мені дуже залетів кілька років тому, і я його відкопала, щоб зрозуміти, чому гурт подобається (+почитати рецензії шанованих металістів чату). Так от, певно, основне, що тут приваблює – поєднання якоїсь наївної життєрадісності, мажорності й похмурих тем, що вдало передає для мене естетику індуїзму/буддизму. Гарно працює швидко/повільно, мелодії хукові, ще подобається, що до релігійних тем гурт підходить серйозно, робить польові дослідження і відтворює це все на живих виступах, на які дуже хотілося б потрапити якось.

Слухала до цього тільки перший альбом в межах марафону пост-панку, коли читала Rip It Up, і він здався не надто цікавим, більш 'фоновим приколом'. Тут спершу враження не були надто інакшими, але розслухавши, зрозуміла, що це динамічний альбом, доволі дружній до слухача (чого не очікуєш від ноу вейву), і який цікаво слухати не фоном. [заувага собі: переслухати перший альбом] Voice of Chunk хітяра, Tarantella могла би бути саундтреком до німого фільму, ще сподобались Uncle Jerry і Bob треки. От вони наче заперечували джаз, але слухається це все все ж як джаз, і навіть омаж на класику жанру (The Hanging) наче це підтверджує. Повторювані мелодії відсилають до мінімалізму, і з точки зору структур, можливо тут і менше джазу, але знову ж таки, я не шарю, це лише мої відчуття-асоціації джаз➡️дрейф, мінімалізм➡️коливання навколо якоря. [заувага собі: треба якось розібратися з тими всіма течіями джазу] Особливо хочеться відмітити, як майстерно зіграно на духових, які делікатні інтонації, що кожен раз захоплююсь, особливо на Тарантеллі. Ну і звук, особливо в порівнянні з дебютником. Альбом з кожним разом тільки кращає, дякую Кирилу за нагоду послухати те, що було в списку, ще в мене там Painting With John, певно, ним і продовжу.

Різні пісні тут чіпляють різним: scentless aprentice - шаленістю, dumb - вразливістю, milk it - непередбачуваністю, а в рennyroyal tea улюблений рифовий момент з другої половини треку. Rape Me мені більше подобалась, поки я не почитала те, що про неї пояснював Курт. Я її сприйняла, як втілення його стосунків зі славою і медіа, а оці слова на скріні - ну не знаю, сумніваюся, що саме так жінка думає під час зґвалтування... Дуже сподобалось, як на альбомі застосовані струнно-смичкові. Я так і не зрозуміла, чи тільки кілька треків реміксили після Альбіні, чи все, але звук мені сподобався, це фірма. Давно не слухала Nevermind, але підозрюю, цей мені більше до вподоби. Тексти в принципі звучать середньостатистично депресивно, як для angsty рок-гурту, але знаючи, що буде далі, звісно мозок малює певну картину і змушує задуматись, яке було б сприйняття альбому, якби того не сталось. На третьому прослуховуванні вже не було такого захвату, як від перших двох, не можу зрозуміти, чи чуть піднабридло, чи під певний настрій тільки аж так заходить, але най буде 8/10

Попри поєднання різних жанрів і впливів, зберігає дух панку і слухається дуже цілісно, але з того, що прямує до пост-панку/нью-вейву, це не те, що мене аж захоплює. Не слухала більше нічого (крім Should I Stay or Should I Go раз 100 у Stranger Things), але звучить, наче альбом дуже хоче сподобатись всім, і від того програє для мене. Ще думаю, йому пішло б на користь скоротити хронометраж до хвилин так 40, каверів, як на мене, забагато🫣. Але загалом має виразний характер, обличчя, впізнаваність, хоч і не моя кап оф ті, тому хай буде 6.5/10. Пісні: Train In Vain, Lost in the Supermarket. P.S. Коли побачила ска в тегах, подумала, що загадав може й Андрій)

Мене завжди вражає, як музика вбирає в себе зовнішні обставини, в яких перебуваєш, коли її слухаєш, але і модифікує їх сприйняття. Я вперше слухала цей альбом, коли пішов сильний не то сніг, не то крупа, кілька днів тому, а я мусила вийти з транспорту і пройтися під ним, і це було так радісно, як коли влітку пробігаєш під теплою зливою. А ще згадала, як рівно рік тому слухала (https://t.me/c/2083677611/1/64421) інший рулетковий альбом, і тоді теж ішов сніг! А взагалі це забавний грувовий альбом, в який треба було вникнути, і який зрештою мені доволі сподобався. Ключове в цьому релізі для мене - це гра з напругою, яка тут від початку й до кінця і яка не дає занудьгувати попри переважно інструментальні треки. Те, що альбом записаний одним тейком зі всіма учасницями в одній кімнаті, відчувається. Є цей вайб джему, де ти прям бачиш, як музикантки дивляться одна на одну і такі 'зараз!' І те, що це слухається як один великий трек теж кайфово. Business or otherwise нагадало один резонансний рулетковий альбом, а Gone Darker райхівські поїзди (тут в мене була помилкова початкова ниточка припущень, що а) Eight Steps - на основі єврейських мелодій, б) Gone Darker - навмисна відсилка на Райха, в) Suitcase - теж щось з вимушеним переселенням пов'язане). Окремо відзначу те, як звучать баси, але й загалом всі інструменти - ну дуже приємно слухати. Але все ж мені більше сподобалися частини з вокалом, хотілося б послухати більш вокалоцентричний альбом.

Не так давно слухала цей альбом в парі з дебютником, і обидва релізи не справили аж таке враження, щоб дослухати дискографію до кінця. Цього разу початок знову заворожує, подобається вигадливий інструментал, але згодом все скочується в якусь 'фоновість' (?) Можливо, тут на мій смак надто багато намагаються поєднати, а якби більше потягнути в шум-шугейз з прицілом на настрій, чи більше пропрацювати структури пісень і зробити все чіткіше, але хітовіше, мені би більше сподобалось. А загалом майстерно зроблено, гарний звук, тільки чуть не дотягує, щоб справді полюбити поза окремими піснями (Murder Your Memory, Dizzy).

Спочатку такий стандартний емо-поп-панк, що по музиці, що по текстах, але десь всерединці стає трохи цікавіше, принаймні музично, хітовіше (Empty🤌). Та не можу сказати, що мене цей альбом якось зачепив чи що буду переслуховувати. Можу тільки поностальгувати, як ходила зі своїми емо-колегами по магазинах вансів у дуже далекі ворк&тревел дні.

Думаю, це той випадок, коли гурт виходить на пік, і цей альбом, певно, можна назвати проривним для нього і важливим для жанру: йому виповнилось 10 років, і на данк-фесті цьогоріч гратимуть не тільки новий реліз, а й Departure Songs окремим сетом. При цьому після смерті вокаліста це й альбом-новий напрямок, хоч і не кардинально новий, адже до того вони грали більше пост-метал з чуть нахилом у сладж, хоч і з моєї пам'яті це було важче, але зараз чую, що вже на попередньому альбомі багато того, що є на цьому. Не слухала цей альбом вже кілька років, і хоч, на жаль, вже не відчуваю такого захвату, як раніше, того спокою, який приносила ця музика, мелодії досі дуже знайомі, Challenger Part 1 з цими скрипкоподібними гітарами досі бере за живе. Було знову цікаво копатися в альбомі, бо я звісно ж багато чого забула, і мені здається, концептуально це доволі круто зроблено. Дякую альбому за те, що був зі мною у тяжкі моменти ‐ це перше, що я послухала після початку повномасштабки, і мені допомогло. Незадовго після того пощастило побачити наживо, і це було ефектне видовище.

Цей альбом я послухала ще після Vaya того першого сезону рулетки, а оце сьогодні повернулася і не могла згадати, що я відчувала до нього. Якось не пішов, недослухала, спробула переслухати от зараз ввечері, і, певно, все, що зрозуміла - це те, що в моменті музика класна, от важко до чогось причепитися, але моєму мозку не запам'ятовується, наче потрібно кожен раз заново розслуховувати. А я люблю повертатися до альбомів, як до старих друзів, хоч знаходити щось нове в них завжди цікаво. От нагадала собі Vaya, і там така ж історія. І до речі, B-side тут теж кращий, як я писала і в попередньому відгуку. З пісень особливо сподобалась Quarantined.

Відразу подумалось, що ця музика більше провокує думки про час, а не про місце. Хоч я це все тоді не слухала, але так, це звучить як 2000-ні. Припустила, що в людини, яка загадала, могло асоціюватися з якоюсь репетиційкою чи концертним місцем (близько ж!). Мені це здається поп-структурами в важкій обгортці, але не те щоб дуже хітовими чи цікавими. Мені було відверто нудно більшість часу. От лише Midnight здалася цікавішою і Silence, якби не лірика. Але тим не менш, музика звучить якісно, просто дуже не моя. Нормально би не переслуховувала, але раз це рулетка і ще й перший альбом, то вирішила це зробити, що не пішло на користь моїй оцінці, мушу сказати, яка вийшла 4/10🫣

Здається, я ніколи не слухала цей альбом повністю, і уявляла його більш драйвовим, швидким, рокнрольним, чи що. Натомість тут багато повільного горіння і (приреченого) спокою. Взагалі всі три рази, що слухала, було по-різному, але найбільш сподобалося, коли слухала в поганому настрої з купою всього в голові. Насмілюся припустити, що загадав Андрій, а місце — той київський барчик, який вже закрився, і про який написали книжку gimme shelter 👀 Власне, слухалося це все, наче чуєш фоном в якомусь отакому барі, особливо не чіпляє, але й файно сидіти, і йти не хочеться. Гітари звучать чудово, недбалий вокал підходить музиці, джеми-імпровізації на своєму місці — відчувається, ніби альбом записували одним тейком. White Horses, звісно, пісня на віки, і це я знала вже давно, але цього разу відкрила для себе Sister Morphine: дуже сподобалося, як пісня поступово збирається з різних елементів і набирає повного звучання, і ще там дуже класний основний гітарний мотив. Ще є відчуття, що під цю музику класно вести машину (почекаю відгук Тараса). Загалом не можу сказати, що я викупила повністю альбом, але я була близько! 7.5/10

Красива музика, яку, втім, я б краще послухала раз наживо, аніж мала в ротації в навушниках. Пісні здаються однаковими, слова вдалося знайти лише до кількох англійською, а решта перекладає якось дуже криво, але загальний настрій туги за батьківщиною/коханням я наче зрозуміла. Щось в цьому є, але не чіпляє.

Мені вкотре музика не асоціюється з місцем, а з часом натомість: власне, з початком осені і відчуттям безмежних можливостей (школа, цього року все буде по-іншому), яке з роками все ще лишається десь там, хоча емпірично вже давно спростоване. Думала, що люблю цей альбом, а крім archie marry me (мелодія приспіву і те, як звучить голос, — ну мені щось робиться аж) і red planet я насправді нічого й не пам'ятаю. Ну воно й не дивно, бо це дві по-справжньому визначні пісні тут для мене. Нагадала собі два наступні альбоми і таки люблю більше їх, останній навіть захотілося вдумливіше послухати: там дуже цікаво (навіть експериментально?) все звучить, цього про нього не пам'ятала. Словом, альбом загалом мені не дуже цікавий, але кілька пісень витягують його до 7/10

Музика намагається передати танці біля вогнища, викликання духів і все, що з цим пов'язане, але, як на мене, надто сильно старається, чи то просто я не можу цим всім проникнутися і вигадую причини, але це для мене було наче дивитися документалку, де тобі не цікаві ні тема, ні подача. Хоч і музика екзотична, з якимись країнами не західними вона в мене не асоціюється. Я би подумала, що писав її американець під впливами world music, а не багамець. А ще трохи нагадало збори п'ятдесятників, де всі танцюють, співають і говорять мовами. Я намагалася, але мені так і не змогло сподобатися, окрім пісні Dambala, вона крута!

Уже слухала цей альбом цього року, вперше вдумливо, і він в мене асоціюється не так з місцем, як з дорогою, коли втомлена й хочеться просто відхилити голову і дивитися в вікно. Тут є одна з моїх найулюбленіших взагалі пісень (Svefn-g-englar) — просто божественна, неземна, невимовно красива, і я в минулому, здається, намагалася розслухати альбом саме через неї, але чомусь не виходило. Але цього року це вдалося зробити. Не скажу, що це мій ідеальний альбом, але він хороший, хоча й інколи вокал на мій смак надто яскравий (таки більше подобаються моменти, де він хрипло зливається з інструменталом), а друга половина трохи втрачає в магії. Ісландія наче навіває думки, що це буде холодна музика, але вона натомість дуже тепла, принаймні здалася такою цього разу під промінням все рідшого і тим ціннішого вересневого сонця.