Андрій Н

Не дуже подобається термін "африканська музика", хоч і сам ним користуюсь, але різномаїття музики з Африки дуже цікаве й можна натрапити на дуже круті штуки. В якомусь огляді я згадував про бажання бути супер діггером та колекціонером "цікавих" платівок. І звичайно, що за діггінг без африканської музики. Діггера з мене не вийшло, бо зламався я саме на ній. Колись вже досить давно з дружиною був в Парижі і я спеціально підібрав такі вінілові слова магазини, щоб було багато вінтажних африканських платівок. В сторі була якась "неадекватна" кількість всього і "різної" африканської музики зокрема. Від процесу вибору, прослуховування, намагання зрозуміти, що взяти, що не брати я чогось стресанув максимально. Провів там десь чотири години, спітнілий та "висажений" в підсумку взяв щось майже навмання. Тоді й для себе визначився, що мені обирати треба або серед того, що вже знаєш/чув, або брати збірки, де справжні діггери вже за тебе всю "роботу" зробили. Альбом Rokia Traoré з першого разу мені не дуже сподобався. Я думаю, що це через перші дві пісні. Вони занадто блюзові і дуже вестернові. Я чогось заякорився на них і ще альбом закривається стандартом досить відомим, що теж створило враження занадто європеїзованої (чи американізованої) музики. Також це враження складається через звук на альбомі. Все звучить дуже професійно, відчувається, що в запис вклались. Через досить невеликий набір інструментів звучить досить мінімалістично, але водночас й насичено. Починаючи з Zen вже розумієш, що ти слухаєш виконавицю не з Бельгії та практично до кінця альбому це враження вже не покидає. Звичайно, що головний герой запису – вокал Rokia. Дуже різне виконання в піснях, від тихого й одночасно дуже впевненого до високого та експресивного. Я не знаю як називається техніка співу, коли голос ніби вібрує. Тут він не часто є, але завжди дуже вдало використовується. Найбільше виконання сподобались в Koronoko (майже реп-куплет і класно вокали перегукуються), Zen (найбільше подобається з альбому пісня) та Kounandi (експресивніше за інші, виділяється). Повертаючись до дуже нецікавої історії про купівлю платівок, я подумав, що в цьому сезоні рулетки буде новий критерій для оцінювання: «чи купив би на фіз.носії?». Цей альбом, мабуть, ні. Хоч після третього прослуховування в мене ставлення до альбому змінилось на краще, я не можу сказати, що це те, що я шукаю і хотів би переслуховувати. Декілька пісень звичайно собі зберіг та закинув в плейлісти. Пісні: Zen, Koronoko, Tchamantche

Я не слідкую за танцювальною музикою, але завжди радий щось цікаве зацінити чи якийсь хаус-мікс для душі послухати. Арабську та загалом те, що у нас часто тегають як «східну» музику, поважаю і, в принципі, це для мене маркер послухати, якщо щось бендкемпом мені винесло. Що ж до цього альбому, то це стиль, це swag (ви ж бачили цю обкладинку) та чисте задоволення від першого синта. Самі синти дуже, так би мовити, рухальні та вкупі з цією перкусією відправляють у якийсь ритмічний транс. Взагалі не виникало відчуття, що пісні занадто затягнуті, хоч вони досить репетативні. Плюс цей вокал на автотюні, що одночасно модний та традиційний, дає цікавий ефект. Іноді ловив себе на думці, що було б цікаво послухати як Wahida закручує щось на автотюні в стилі Young Thug’a, але все ж таки має бути і данина традиціям. Погоджуюсь, що останній трек трохи вибивається по своєму груву з альбому. На фізичному носії я б точно придбав цей альбом. Я навіть зайшов на діскогс, але вийшов, коли побачив, що ціна на альбом зараз 100+ євро) Пісні: всі крім останньої

Перша думка, коли я прочитав опис альбому від Кирила: «Ого, зараз буде індійський блек». Вже на другій пісні я зрозумів, що слухаю якусь слов’янську мову і лише потім дізнався, що гурт чеський. Я не дуже люблю релігійну тематику від музикантів-аутсайдерів до релігії чи принаймні культури, з якої це діло підрізається. Тож у мене тут є певні упередження, але не можу сказати, що це сильно вплинуло на загальне враження від альбому. Музично несеться нормальний блек. Я не те щоб дуже сильно наслуханий у жанрі, але якось особливо він не виділяється. Індійсько-спірічуальний компонент, який фактично є головною фішкою гурту, досить поверхнево проявляється (як мені здалося). За відчуттями він ніби існує паралельно блековій основі чи як якась надбудова, а саму цю основу не дуже сильно змінює. Якщо ви вже настільки заходите на цю стежку, то хотілося б, щоб гурт занурився з головою, а не так, щоб лише ніжки змочити. В цілому альбом нормально слухається, не занадто затягнутий, усе якісно звучить. Тест на фізичний носій Культи не проходять.

З першого разу мені альбом скоріше не сподобався. Здався дуже розтягнутим, перевантажений різними пост-роковоми/метальними шматками. Якось не вдавалось зачепитися. Плюс тут багато акустичних гітарних переборів і я ніколи не був прихильником цього музичного прийому в умовній важкій музиці (тут мали б бути лапки). Довго не хотів повертатися до альбому. На наступні прослуховування мене якось зачепила атмосфера, яку він для мене створює. Вона мені здалась дуже песимістичною, але в ній проявляється ніби якась надія на краще. Якось слухав під час дощової прогулянки з песелем і вже гітарні перебори перестали напрягати, а деякі й подобатися, як в інтерлюдії En la busqueda de mis nostalgias. Єдине, що я не зміг прийняти до кінця – споукен ворд в No aceptaremos con pasividad el exterminio al que nos han condenado. Потім я зайшов почитати тексти і з приємним подивом зрозумів, що я десь половину я можу зрозуміти навіть без перекладача. Не буду брехати це потішило) В підсумку враження Хабаки з цим альбомом залишили скоріше позитивне. Це об’єктивно не мій тип красту (тут згадували From Ahses Rise, який чудовий гурт), але ця постметальна емо варіація теж має свою цікавинку.  Я під настрій міг би послухати касету з цим записом, тому тест на фізичний носій альбом проходить. Оцінка: 7.1 Пісні: No crecen flores aquí solo podagrarias, Ningún muro consiguió jamás contener la primavera

Після Марвіна Понтіака в рулетці я в спотіку додав собі якісь альбоми Лурі. Потім ще був профайл на бендкемпі з якого я додав якісь саундтреки. Як це у мене часто буває, ці альбоми загубилися серед ще десятків інших доданих. З них всіх я повністю послухав лише Voice of Chunk, якому поставив 4 зірочки на RYM і зберіг в один з плейлістів, який я ніколи не вмикав, дві версії Bob the Bob. Я не дуже розуміюся в тому, як джаз розвивався як жанр десь після заходу Девіса в ф’южн. Тому мені складно оцінити місце цього альбому і тим паче його авангардність. Особисто для мене, як для авангардної музики, він звучить дуже привітно для слухача. І, мабуть, я б на цю музику цей тег не повісив. Хоча друга половина альбому трохи змушує про це подумати, особливо Sharks. В цей раз при більш уважному прослуховуванні, окрім Бобів (які звичайно досі є одними із найкращих композицій на альбомі і такими, що можна назвати навіть хітами в межах цієї музики), я звернув увагу на те, що тут місцями несеться просто роооооооооооооооооооок м’юзік. Особливо це відчувається в груві однойменної пісні. Окремо ще хочу виділити ударні та перкусію в ній - гуляв ввечері з собакою і поспіль крутив цю композицію, бо якось сильно підзалип на ці виконання. А в A Paper Bag and the Sun там вже майже пост-хк гітара в окремих шматках. Взагалі, на альбомі, окрім духової секції, яка тут дуже яскрава, цікаво спостерігати за всіма інструментами. І як це часто буває на джазових записах, тут знаходиться простір, щоб всім проявити себе. Тут багато вже говорили про Tarantella та Hanging. Мені в них сильний вайб кабаре чи якоїсь салонної музики. Я не пам’ятаю, який був саундтрек в мультсеріалі Оггі і Кукарачі, але Tarantella, мені здається, могла б бути ідеальним супровідом для нього. В мене, як ви вже можливо знаєте є слабкість до веселої музики, тому мені дуже подобається) Travel - дуже гарний останній номер, трохи сумніший за весь альбом і цим виділяється. Оскільки це вже другий альбом Лурі в рулетці, то це точно знак, що треба все-таки глибше познайомитися з доробком. Бо поки два альбоми і два дуже гарні (хоч і Марвін мені все-таки більше вразив, саме з нагоди переслухав). Піду змінювати оцінку на RYM. Композиції: Bob the Bob, Voice of Chunk, Tarantella, Travel Оцінка: 8.8.

Не так давно переслуховував цей альбом в рамках 1001 альбому, а до цього досить давно не було нагоди послухати In Utero та й будь-який альбом Нірвани загалом. Як і у багатьох, потрапляє в категорію гуртів, які колись давно були занадто заслухані, щоб зараз була потреба щось собі нагадати. Якщо обирати якийсь один альбом Нірвани, а цей вибір об’єктивно між цим і попереднім (анплагд це все-таки окрема історія), то я все-таки в Невермайнд-генг. Він хітовіший, прямолінійніший, з ультимативним використанням прийому «спокійні куплети та голосні приспіви». На цьому альбомі рівень матеріалу теж дуже високий, але головний аргумент – звук. Звучить все просто фантастично. По піснях тут є очевидний суперкласичний бенгер – Heart-Shaped Box. Далі умовне друге коло з Rape Me, Dumb та All Apologies. Про перший я вже кул сторі розповідав, в двох останніх є віолончель і з якихось причин мені ніколи не подобалася її присутність в Dumb, але в All Apologies супер топ. Мої улюблені пісні з альбому: Milk It, Frances Farmer…, Very Ape та Scentless Apprentice. В Milk It класична історія з тихим куплетом та голосним приспівом. Frances Farmer… дуже гарна гітара по всій пісні. А Very Ape дуже злий, з панк-настроєм, і ще подарувала класичний семпл для Prodigy. А Scentless Apprentice – репрезентація звуку на цьому альбомі. Загалом, для всіх пісень загальний коментар: навичка писати приспіви у Курта була просто на якомусь недосяжному рівні. Декілька разів прогнав альбом. Як на мене, все це чудово постарішало, взагалі не втратило своєї цінності. Легендарний альбом від легендарного гурту. Пісні: Heart-Shaped Box, Milk It, Frances Farmer Will Have Her Revenge on Seattle, Very Ape та Scentless Apprentice

Буквально нещодавно слухав цей альбом в рамках 1001 і ось моя рецензія звідти: Дуже легка п'ятірка. Один з моїх улюблених альбомів. Якщо трохи розгорнутіше, то цей альбом я настільки зацінив досить пізно. Звичайно, я знав про Клешів, але вони мені в юнацтві здавалися занадто м'якими. Хотілося щось швидше та щільніше. Так деінде гурт випливав: то в якомусь барі, то на якомусь концерті ставили пісню перед початком, то ще десь, але до нього та гурту загалом дуже довго не повертався. Вже коли я мав програвач, щось перебираючи платівки в одному барі-рекорд-сторі Києва, мені попався в руки цей альбом, і я подумав, що, непогано було б мати щось у колекції зі старої панк-музики, і London Calling здався тоді хорошим варіантом. Плюс обкладинка, звичайно, дуже ефектна. Я погано пам'ятав, яким саме цей альбом був, і очікував більш прямолінійного панку під який ця гітара трощиться, але, як вже всі відмічали, тут реально дуже багато всього намішано жанрово й стилістично. Тому з першого разу потрапляння в мене не відбулося, і платівочка зайняла місце на поличці й якийсь час не діставалася. З часом я вирішив повернутися до альбому, вже розуміючи, що буде, і я дуже кайфонув від цього різноманіття, великої кількості пісень та, що головне, просто неймовірної кількості бенгерів. Я люблю хітову музику, і тут просто хіт чек максимальний. Звичайно, окрема повага за регі та ска-вплетення. Поступово цей альбом, мабуть, став однією з найпрограваніших платівок. Він універсальний: його можна слухати уважно і кайфувати від звуку басу та гітар або просто поставити на фон, коли до тебе прийшли гості чи ранком неділі. Зараз намагаюсь з'ясувати, що дитині подобається з музики. Поки є підтвердження тези про неритмічних українців, бо хіп-хоп не викликає жодної реакції. А ось Клеши на деяких піснях змушують рухатися. Мені подобаються різні всякі приколи про ідеальні альбоми «10 з 10» чи «які 10 альбомів взяв би на безлюдний острів», які змушують в голові ранжувати музику. І станом на зараз цей альбом потрапляє в обидві категорії. Пісні: Clampdown, Wrong ‘Em Boyo, Rudie Can’t Fail, Spanish Bombs, Jimmy Jazz, The Right Profile, The Guns of Brixton, Death or Glory, Train in Vain (Stand by Me)

Нічого за гурт не чув раніше. Відразу скажу, що мені сильно сподобався альбом. Музично це мабуть можна описати як якийсь авантпанк/пост-рок з джеззі впливами. Проміжок з 2 до 5 пісні просто десять з десяти: гітара та бас в Bells, клавіші в Two For Joy та If Not When і якась гармонь в Eight Steps - супер топ. Круто працюють з темпом і динамікою пісень. Дуже часто є пришвидшення в піснях як певне пікове рішення. І хоч цей прийом повторюється неодноразово, у мене ніяких заперечень до цього. Звук прям хрумтить, гарно підібраний під цю музику. Музикантки чудово все зіграли, є відчуття, що прям дуже зіграні. У мене чогось іноді була асоціація з лайвами Fugazi, коли вони починали заходити в якісь імпровізаційні шматки. Цілком ймовірно, що це все записувалось разом, щоб цей ефект був присутній. Друга половина альбому трохи більш меланхолійна та спокійна. Але це не те щоб мінус, скоріше на контрасті це просто відчувається. Подобається як закривається альбом. Іноді є вокали, їх небагато. Вони ок тут працюють, але нічого особливого. Мабуть у тій самій закривашці Suitcase наявність трохи вокалізу сподобалась найбільше. З мінусів це композиція Business or Otherwise. Я щиро не люблю ці звуки знущання над гітарою, мені це видається нецікавим та максимально неприкольним. Дуже збивало флоу альбому. За це знімаю бал з оцінки, настільки дратувало. Не було часу почитати про гурт та альбом особливо. Тому хз як він працює в їхній дискографії. Цей послухав рази 4 і буду слухати ще точно. Це буде альбом цього сезону, який я заберу з собою. Обов’язково послухаю й усе інше також Пісні: Bells, Two For Joy, If Not When, Eight Steps

В мене було очікування, що цей альбом ми побачимо в рулетці з урахуванням учасників цього сезону. Чуйка не підвела) Гурт культовий, як на мене, цілком заслужено. Дискографія загалом трохи більше 2 годин, але все дуже щільно, дуже різноманітно, і рівень матеріалу високий. Згоден з твердженням, що цей альбом є найслабшою їхньою великою роботою. Мій номер 1 це, мабуть, Shed, але й Floral Green теж супер топ. Але я не можу погодитися з твердженням, що тут не дуже сонгмейкінг і він ніби ховається за гейзом і загальною стилістикою. Навпаки, мені здається, що успіх цього альбому в тому, що, незважаючи на весь цей атмосферний звук, тут все одно альбом складається з хороших пісень. Зимою був на концерті в Кудрявці, де серед інших гуртів виступав Almaz, і з Сейрою обговорювали, що це все звучить дуже так собі, ніби якийсь саунд-дизайн без пісень. Від тайтілів у мене взагалі немає цього відчуття. Дуже добре розставлений трекліст: подобається, як пісня в пісню переходить, і подобається, як пісні починаються, типу гітари в Chlorine та Liar’s Love чи басу в Hypernight. Є те, що я б назвав хітами, як Trace Me Onto You та той же Chlorine. Цікаво, що альбом прикольно працює як у сонячну теплу погоду, так і у щось таке весняно-прохолодне, як сьогодні. Під шумок декілька разів прослухав всі альбоми й нагадав собі, який це топовий гурт. Колись Галас подкаст роздумував зробити таєр-лист по гурту. Було б чудово) Пісні: Trace Me Onto You, Chlorine, Dizzy.

Ніколи не чув про гурт. Приємний альбом у сторону емо-поп-панку. Приємно слухати як на фоні, так і звертати на нього увагу. Співає вокаліст гарно. Мені колись досить сильно подобалася подібна музика, та й зараз я альбом декілька разів прогнав із задоволенням. Проте йому дуже сильно не вистачає хітів. З натяжкою можна назвати хітовим хук у The Waiting Hurt. Хороша також пісня So What, трохи вибивається із загального треклісту за настроєм та динамікою, але може через це й працює. Можу собі спокійно уявити, що якби мені цей альбом потрапив на якійсь mp3-збірці з CD-точки на ринку в Нікополі, то я б прямо заслухав його. Перші два альбоми, я так розумію, видавалися на маленькому локальному лейблі, а цей мав стати проривом. Мабуть, ним він усе-таки не став, але достойний альбом записати вдалося. Пісні: Tribute, So What

Ніколи не чув про цей гурт, але я й не те щоб цікавлюся пост-роком у принципі. Нічого не маю проти концепції крещендо-кору і його очікуваної драматургії, якщо при цьому вдається придумати якісь цікаві ходи та рішення або просто хороші гітарні відрізки. На цьому альбомі музикантам це місцями вдавалося досить добре. Але воно все одно ховається та розмивається за якимось бегемотським хронометражем композицій і дуже затяжними вступами. Як на мене, цей прикол зі вступами невиправданий, і ефекту спокійного старту можна було б досягати в більш конденсованому форматі. Майже 9 хвилин вступу в Challenger Part 1 — яскравий приклад цієї безмірності. Окремо хочу похейтити розмовні вставки на початку останніх двох треків. Мені дуже не подобається цей прийом, і я одразу заходжу в композицію з упередженням. Почитав трохи про гурт і розумію, чому цей альбом був згаданий. Я вперше слухав його без цього контексту, і після того, як дізнався більше, особливо ця музика якимись іншими фарбами для мене не заграла. Думаю, якщо подібна музика з таким типом сонграйтингу подобається, то цей альбом має сподобатися теж. Після прослуховування я не захотів далі копатися в дискографії гурту, але якогось особливого негативу до нього у мене немає (окрім розмовних вставок, за них знімаємо бал) Пісні: A Gallant Gentelman, Bogatyri

За що я щиро люблю цей альбом – колосальний рівень енергії. Вона просто несеться, що у вокальній подачі, що в гітарах та ритм-секції. В цьому плані Arcarsenal ідеальний оупенер. І насправді це є практично по всьому альбому, навіть у відносно спокійних піснях де-не-де цей вибух енергії відбувається. Я точно не здатний оцінити гітарну роботу за її складністю чи якимось технічним показником, але те що їм вдалось написати такі кетчі та яскраві партії – моя повага. Наступний момент – вокали. Емоційно, дуже цікавий тембр, знову ж таки динаміка просто неймовірна. Кількість топових хуків, розкиданих по альбому теж на якомусь нереальному рівні. Є пісні, які мають просто ок куплети, як в Enfiliade, але приспів – люкс. У альбому немає слабких місць, є хіти, є суперхіт. Є такі відрізки на альбомі, наприклад, з першої пісні до Sleepwalk Capsules, що аж дух захоплює. Я прям досі розйобуюсь кожен раз, коли його слухаю. Це ж видатне рішення поставити Sleepwalk Capsules з таким супер динамічним стартом пісні в треклісті після головного бенгеру. Якщо намагатися знайти якісь прям недоліки в альбому, то тексти для мене завжди трохи були мамбо-джамбо. Я ніколи не намагався сісти і їх дуже предметно розбирати, можливо там є якась мудрість і глибока ідея. Але якщо чесно, ніколи мені це не заважало. Також є буквально пара пісень в другій половині альбому, які мені здаються трохи слабшими за інші, але язик не повернеться назвати їх філерами. Просто в порівнянні з піковими моментами видаються слабшими. Наприклад, як Non-Zero Possibility. Розумію ідею закрити альбом нею в оригінальному сетлісті, але переконаний, що Catacombs з цим завдання справляється набагато краще. Довелось колись потрапити на їх сет на музичному фесті. Це звичайно вже було після реюніону. Сет був досить короткий, але половину альбому вони зіграли. На жаль, Седрік вже не міг співати так яскраво наживо, але все одно було кайфово погорланити топові пісні. Я не дуже розумію Mars Volta, для мене вони занадто. Тому трохи шкода, що гурт розпався на своєму творчому піку, але вже як є. Цей альбом я дуже довго розглядав, щоб загадати, адже він, як на мене, досить чудово підкреслює ідею теми, де ми дивимось на щось що іноді відбувається з гуртами на межі третього альбому. Камбек, хоч і був досить непоганим, але все одно суттєво недотягував до оригінального забігу гурту. Мені здається, що це об'єктивно хороший альбом, + до того ж є ностальгійні відчуття, що завжди гарантує задоволення від прослуховування. Пісні: Arcarsenal, Pattern Against User, One Armed Scissor, Sleepwalk Capsules