Олена

Альбом Voice of Chunk на момент його виходу можна було замовити за номером у телерекламі й приходив він лише поштою — цей курйозний факт здався мені ультралогічним: бандероль у якості суперобкладинки пасувала би як завершальне дизайнове рішення, а загадкові адресанти на тому кінці цілком могли б перебувати в іншому часі. Лізарди дійсно ніби намагаються грати бібоп золотої ери, й в них нарочито кумедно "не виходить", але еквілібристика цих "невдач" сягає захмарного рівня. У порівнянні з попередніми альбомами Voice of Chunk чудово збалансований і напевно найбільш хуковий, саксофон тут нарешті відвоював собі основне місце, але решта інструментів створюють тонкі й детальні звукові простори, такі собі коробки для вигадливих мелодій Лурі. Мелодії не обійшло загалом типове для 80х натхнення "етнікою", але це один з альбомів порахованих на пальцях однієї руки, якому воно ажніяк не завадило. Я входжу до достатньо великого відсотку аудиторії гурту, який страшенно хейтить Tarantell'у і за неї мусить щось зняти, але більше ніж 0,1 зняти не виходить. Альбом клас.

Ще один альбом з «джентльменського набору»: тільки якщо The Clash входив до умовно набору університетського, тут важко випростатися з-під тиску «комунальних альбомів» старшої школи. Людина-контра в мені чіпляється за найбільш незаяложені пісні: Scentless Apprentice, Milk It чи Francis Farmer Will Have Her Revenge on Seattle (I miss the comfort in being sad дійсно гарний однорядковий приспів), але й у них не може затриматися до рівня якого-ніякого музичного задоволення. Мені загалом ніколи не подобався гранж, а в Нірвани до нього додається ще й гейтвейність, і дивним чином діє сама по собі, як окрема характеристика звуку — це також не надихає. Щиро намагалася слухати альбом неупереджено й обʼєктивно, багато разів (він мені дався найважче за рулетку, навіть важче за построк) і вкотре зрозуміла, що це неможливо. Найсумніше, що це було неможливо навіть коли я слухала його вперше. Останній цвях в рулеточну репутацію: мені не подобається, як альбом записаний, у ньому замало повітря, і як на мене, не-альбінівська All Apologies звучить найбільш органічно.

Памʼятаєте, як Каньє випустив альбом мп3 плеєр чи типу того, де можна було кожну пісню кастомно зводити на свій смак, бо він сам не міг визначитися з остаточними версіями? Від широти London Calling у мене майже таке враження. Здається, можна взяти цю купу пісень і зробити 3-4 версії альбому. Мені би найбільше сподобалася така, що містить I’m not Down та Lost in the Supermarket, тобто прото-постпанк, паверпоп, кістляве диско, дрібку реґі, і я би зовсім прибрала все бугі-вугі й пабне пого. Альбом повністю не слухала дуже давно, колись поважала, але ніколи не любила. Зараз мені в ньому подобається нігілістична веселість, майже радість (поки вона не вироджується в пабне пого) — оцей глузливий оммаж Елвісу на обкладинці, годі й уявити, який ефект він мав у 79 році — і… бас, який же тут чудовий бас! Він буквально випробує межі майже кожної пісні й, як на мене, великою мірою саме він не дозволяє цій музиці виродитися у просто документ епохи. Словом, Пол Сімонон заслуговує бути на обкладинці як ніхто інший, на всіх 3 чи 4 її версіях. Своїй кастомній версії поставила би 8, а так…

У рулетці найбільше випробування для мене — час. Не брак часу, а час як такий. Навіть якщо слухати альбом пʼять разів на день усі пʼять днів, не встигаєш побудувати з ним який-ніякий емоційний звʼязок, а у випадку такого альбому, як Hyperview, це необхідна умова. Його літній, ностальгійний солодкаво-гіркий тон каже, що я мала бути там, коли він вийшов, але мене там не було. І оскільки емоційна складова Hyperview проходить повз мене, залишається зацікавлення в експерименті: як це — заграти дрімпоп, якщо ви молодий енергійний панк гурт. Експеримент вдалий, комбінації чистих/гострих та туманних/димчастих гітар римуються зі сплетіннями спогадів та тверезих думок, й коли альбом закінчується, відчуття, ніби випала з daydreaming-сесії. Але коріння, оця гармонійно-мелодійна "база" гурту не дає зарахувати його до "своїх", скільки б дрімпоп/шугейз одеж вони не вдягали. Аліні дякую за розширення кругозору 🪷

Маю проблему напряму повʼязану зі вчорашнім зізнанням у відсутності мазафаки в моєму дитинстві: я за рідкісними виключеннями не сприймаю панк-рок після 80-х. Імовірно, шкільні травми. Хороша новина в тому, що No Motiv я не сприймаю радше нейтрально, ніж радикально. Тут, наскільки я розумію, важливий контекст виходу альбому на лейблі Vagrant: гурт з маленького містечка made, і все таке, тож якийсь провінційний шарм у альбомі дійсно є (знавчині та знатоки, можете виправляти й уточнювати, я тут повна неофітка). Емо-мелодіка не захоплює, але й не дратує — деякі пісні (Solemn, Tribute) я навіть трошки виокремлюю завдяки їй. Іронія в тому, що емоційного звʼязку з піснями я не можу знайти взагалі, й особистісність текстів тут робить скоріш гірше. Це особистісність бутербродів у чужому ланч боксі; мій сум смакує інакше.

Щоби зрозуміти ідею потрапляння того чи іншого альбому в цю рулетку, варто було б слухати також ті два альбоми, що кожному з них передують. We Lost the Sea я слухала вперше, й мені не сподобалося, тому замість ознайомлення з дискографією I did my reading. Виявилося, що це перший альбом гурту після самогубства вокаліста й тема смерті, особливо смерті "за велику справу", тут головна. Зокрема, композиція Bogatyri присвячена чорнобильським ліквідаторам. Сама тема диктує хронометражу й структурам майже неосяжний масштаб, і це, як на мене, мінус, бо виходить такий собі "крещендокор" поп-построку, тільки дуже дуже повільний. Розкидані там і сям натяки на самобутність — сладжеві шматочки, тремоло-гітари, небанальні лади — навіть якби й додавали альбому характеру, однаково розчинилися б у затягнутих треках. Не все мистецтво, що намагається осмислити сильні емоції й трагічні події, має цінність. Departure Songs ще раз мені про це нагадали.

Еталоний для цієї рулетки, Relationship... звучить як третій альбом, якому вдалося зберегти сирість та енергію першого, але навести фокус, загострити кути й позбавитися двозначностей, принаймні в музичній частині. Окреме задоволення — продакшен: яскравість гітар і якась суцільна перенасиченість немов відсилають до фоток ATDI у журналі Rolling Stone, з неправдоподібно сатурованим синім кольором неба на їхніми головами. Десь з часів читання російського Rolling Stone цей гурт для мене перебуває в паралельній реальності, куди цього разу приємно було зазирнути, як у капсулу часу, але шансів на емоційний зв'язок лишилося ще менше. Я більше вдома почуваюся на построк стороні постхардкора, тому напевно Invalid Litter Dept. вважаю найкращою піснею тут. Загалом лірика як була, так і залишається для мене аж занадто сюреалістичною й неконкретною, і хоча тут емоція завдяки композиційній і продюсерській вигадливості сягає вух і душ попри слова, слова мені аж занадто важливі. Також мене ніхто не питав, але я би скоротила альбом на фінальний трек.

За традицією я не читаю попередні огляди, тому буду йти від зворотнього щодо загаданого й уявляти місце, в яке мене закидає альбом. Наприклад, Silence — у шкільний спортзал, де фарбу на підлогу колись нанесли поверх комочків бруду, й вони тепер стирчать тут і там у жовтій шкарлупі; в тебе кров іде з носу після нормативів, бо довідку ти ще не донесла, але просто так звільняти від навантажень ніхто нікого не буде. Ця сцена від початку й до кінця відбувається в памʼяті й на неї накладений характерний для кліпів і фоток нульових жовтий фільтр. За час перебування в Галас-чаті я дізналася, що є чи не єдиною людиною, в українському всесвіті принаймні, яка ніколи не слухала "мазафаку" (заодно більш менш зрозуміла що це взагалі означає), і подібні альбоми викликають у мене певну "ностальгію-навпаки": я непогано уявляю часи, які ця музика актуалізує, але кращими вони від того не стають. Сподобалися найбільш постхардкорні шматочки й загальна гнучкість звуку. Але жодна пісня не сподобалася від початку до кінця.

Думаю, місце, що його я уявляю, слухаючи Sticky Fingers, є не реальним, а віртуальним: фотоальбом вконтакє або довгий допис у блозі (також, авжеж, рунетному) з ретельно відібраними картинками "речей, що надихають". Такий собі підлітковий прото-пінстерест. Блюзовий набір образів: довгі запилені дороги, дикі коні, сорочки з пейслі орнаментом. Не певна, що коли-небудь бажала цього всього, але добре памʼятаю часи, коли бажала цього бажати. Симптоматично, що сьогодні я сумую саме за тим, від чого тоді хотілося відволіктися. Sticky Fingers з десятком інших класичних альбомів ми слухали, наприклад, з одних навушників на кухні моєї подруги, бо решту однокімнатної квартири займала її велика родина, між варінням глінтвейну та обговоренням книжок про інших підліток та інші мрії. Цікавий парадокс: як ця колись бунтівна, "диявольська" музика стала прирученою попкультурою й тепер здатна ліше викликати спогади про власну "епоху невинності" та дитяче бажання цікавого, переповненого подіями та фарбами й обовʼязково чужого життя, розташованого десь у майбутньому або минулому, але ніколи не зараз. Мій улюблений період The Rolling Stones — брайанджонсівський, пізніші альбоми я свідомо, здається, не переслуховувала. Але зараз, після багаторічного повернення, знаходжу в Sticky Fingers залишок, який не редукується й не знімається, проявлюється натомість з-під контурів памʼяті про альбом: гітарним соло у Can't You Hear Me Knocking, майже атональною протяжністю Wild Horses, сухими до дзвону тарілками в You Gotta Move. І так само не знімається він жодною попкультурною чи ринковою маніпуляцією, навпаки — дозволяє й далі капіталізуватися гуртам типу Geese. Можливо, саме цей невідчужений сухий осад і є матерією, що стоїть за ефемерним і вислизаючим поняттям "рок-н-ролу".

Друзі, які були на островах Кабо Верде, розповідали про місцевий культ особистості Сезарії Евори. Наприклад, на ґанку її будинку-музею зберігається та сама попільничка, а місцеві ходять на смішному мерчі з великим обличчям пані Евори на весь торс. Асоціація з ґанком у моїй уяві римується зі спогадом про рекламу концертів на одеському "Просто радіо" з дитинства: диктор починав і закінчував ролик словами «Чезарія Евора» і не шкодував ефірного часу на драматичні паузи навколо її імені. Мені ці слова тоді здавалися заклинанням, але по суті вони ним і були: думаю, музика кабовердійської співачки в Одесі нульових мала мати ефект подібний до проспектів туристичних агенцій з пальмовим листям і лазурним узбережжям. "Просто Радіо" я в дитинстві найчастіше слухала на дачі, і реклами турів у райські країни з особливим кольором моря бачила там само, поки гортала перевезені з захаращеного балкона мамини журнали, тож мене природна монотонність музики морна повертає в однакові дачні дні літніх канікул. Природність і заколислива монотонність у голосі Сезарії Евори підкупає й сьогодні, а ще не можу не оцінити тембр віолау, класичної акустичної гітари, характерної для кабовердійської традиційної музики. Час від часу хотілося прибрати решту інструментів, особливо ближче до кінця платівки, коли піаніно загрозливо натякало на ресторанні романси.

Місце, в яке веде альбом, містить багато асфальту, що плавиться під літнім сонцем. Парковка величезного молла на межі міста або довжелезна траса на велику кількість смуг. Такий трохи задісторшений інді-гараж-поп взагалі неможливо уявити не влітку. Це уявне місце я доволі таки люблю, тому багато разів в минулому намагалася вдумливо послухати Alvvays, але ніколи не виходило до них привʼязатися. Можливо, треба було бути там і тоді, адже мені тут чується трохи забагато маркерів позитивної рецензії пічфорка 2010-х, проте доводиться розслуховувати альбом з сьогоднішнього дещо зʼїхавшого контексту ранньої осені і вимушених пауз, які я роблю, щоби вслухатися в далекі вибухи дорогою до метро. Виокремлює альбом серед величезної кількості подібної музики голос вокалістки, іноді, в найбільш протяжних моментах, здається, що він затримується й не встигає за ритмом, але це приємна слухова галюцінація, спровокована його насиченістю й густотою. У літньому світі Alvvays голос Моллі Ренкін — червоне сонце, що висить у розпеченому повітрі brill-building-аранжувань й котиться плавними лініями виразних мелодій. Словом, дякую за загадку, вийшло гарне прощання з літом.

Поки я жила у Львові, часто задумувалася про напис "Медові печери" на автобусах і уявляла якісь фантастичні підземні простори, де самі стіни просочені магією і в яких замість солі видобовують мед. Навіть радію, що так ніколи в тому районі не побувала. Тепер можу додати до цього уявного світу новоорлеанські веранди, різьблені шафи і темні закопчені дзеркала, в яких відбиваються вогники свічок і помістити в нього альбом Exuma, The Obeah Man. Я ніколи раніше не чула Екзуму, але знаю пісні Dambala і Exuma, The Obeah Man, які каверила Ніна Сімон на моєму улюбленому її альбомі It Is Finished. Цікаво було дізнатися, що Екзума був частиною Ґрінвіч вілледж сцени, адже запис багато в чому випередив свій час — особливо звучання різноманітної перкусії, що помежовує і креслить звуковий простір. У моїй улюбленій Dambala перкусія виконує роль землетрусу, й над Медовими печерами нависає загроза знищення. На жаль, альбом має й цілком сучасні недоліки: акцент на текстурі й просторі робить його другу половину сильно фрагментованою й затягнутою. І ще я, звісно, не з Багамських островів, але є для мене в цій музиці щось нарочите, якась самоекзотизація й підігравання уявленням білих людей про одне суцільне вуду тих країв. Можливо, мені лише ввижається, звісно, але на оцінку це однаково впливає.