Олена

Альбом Voice of Chunk на момент його виходу можна було замовити за номером у телерекламі й приходив він лише поштою — цей курйозний факт здався мені ультралогічним: бандероль у якості суперобкладинки пасувала би як завершальне дизайнове рішення, а загадкові адресанти на тому кінці цілком могли б перебувати в іншому часі. Лізарди дійсно ніби намагаються грати бібоп золотої ери, й в них нарочито кумедно "не виходить", але еквілібристика цих "невдач" сягає захмарного рівня. У порівнянні з попередніми альбомами Voice of Chunk чудово збалансований і напевно найбільш хуковий, саксофон тут нарешті відвоював собі основне місце, але решта інструментів створюють тонкі й детальні звукові простори, такі собі коробки для вигадливих мелодій Лурі. Мелодії не обійшло загалом типове для 80х натхнення "етнікою", але це один з альбомів порахованих на пальцях однієї руки, якому воно ажніяк не завадило. Я входжу до достатньо великого відсотку аудиторії гурту, який страшенно хейтить Tarantell'у і за неї мусить щось зняти, але більше ніж 0,1 зняти не виходить. Альбом клас.

Ще один альбом з «джентльменського набору»: тільки якщо The Clash входив до умовно набору університетського, тут важко випростатися з-під тиску «комунальних альбомів» старшої школи. Людина-контра в мені чіпляється за найбільш незаяложені пісні: Scentless Apprentice, Milk It чи Francis Farmer Will Have Her Revenge on Seattle (I miss the comfort in being sad дійсно гарний однорядковий приспів), але й у них не може затриматися до рівня якого-ніякого музичного задоволення. Мені загалом ніколи не подобався гранж, а в Нірвани до нього додається ще й гейтвейність, і дивним чином діє сама по собі, як окрема характеристика звуку — це також не надихає. Щиро намагалася слухати альбом неупереджено й обʼєктивно, багато разів (він мені дався найважче за рулетку, навіть важче за построк) і вкотре зрозуміла, що це неможливо. Найсумніше, що це було неможливо навіть коли я слухала його вперше. Останній цвях в рулеточну репутацію: мені не подобається, як альбом записаний, у ньому замало повітря, і як на мене, не-альбінівська All Apologies звучить найбільш органічно.

Памʼятаєте, як Каньє випустив альбом мп3 плеєр чи типу того, де можна було кожну пісню кастомно зводити на свій смак, бо він сам не міг визначитися з остаточними версіями? Від широти London Calling у мене майже таке враження. Здається, можна взяти цю купу пісень і зробити 3-4 версії альбому. Мені би найбільше сподобалася така, що містить I’m not Down та Lost in the Supermarket, тобто прото-постпанк, паверпоп, кістляве диско, дрібку реґі, і я би зовсім прибрала все бугі-вугі й пабне пого. Альбом повністю не слухала дуже давно, колись поважала, але ніколи не любила. Зараз мені в ньому подобається нігілістична веселість, майже радість (поки вона не вироджується в пабне пого) — оцей глузливий оммаж Елвісу на обкладинці, годі й уявити, який ефект він мав у 79 році — і… бас, який же тут чудовий бас! Він буквально випробує межі майже кожної пісні й, як на мене, великою мірою саме він не дозволяє цій музиці виродитися у просто документ епохи. Словом, Пол Сімонон заслуговує бути на обкладинці як ніхто інший, на всіх 3 чи 4 її версіях. Своїй кастомній версії поставила би 8, а так…

У рулетці найбільше випробування для мене — час. Не брак часу, а час як такий. Навіть якщо слухати альбом пʼять разів на день усі пʼять днів, не встигаєш побудувати з ним який-ніякий емоційний звʼязок, а у випадку такого альбому, як Hyperview, це необхідна умова. Його літній, ностальгійний солодкаво-гіркий тон каже, що я мала бути там, коли він вийшов, але мене там не було. І оскільки емоційна складова Hyperview проходить повз мене, залишається зацікавлення в експерименті: як це — заграти дрімпоп, якщо ви молодий енергійний панк гурт. Експеримент вдалий, комбінації чистих/гострих та туманних/димчастих гітар римуються зі сплетіннями спогадів та тверезих думок, й коли альбом закінчується, відчуття, ніби випала з daydreaming-сесії. Але коріння, оця гармонійно-мелодійна "база" гурту не дає зарахувати його до "своїх", скільки б дрімпоп/шугейз одеж вони не вдягали. Аліні дякую за розширення кругозору 🪷

Маю проблему напряму повʼязану зі вчорашнім зізнанням у відсутності мазафаки в моєму дитинстві: я за рідкісними виключеннями не сприймаю панк-рок після 80-х. Імовірно, шкільні травми. Хороша новина в тому, що No Motiv я не сприймаю радше нейтрально, ніж радикально. Тут, наскільки я розумію, важливий контекст виходу альбому на лейблі Vagrant: гурт з маленького містечка made, і все таке, тож якийсь провінційний шарм у альбомі дійсно є (знавчині та знатоки, можете виправляти й уточнювати, я тут повна неофітка). Емо-мелодіка не захоплює, але й не дратує — деякі пісні (Solemn, Tribute) я навіть трошки виокремлюю завдяки їй. Іронія в тому, що емоційного звʼязку з піснями я не можу знайти взагалі, й особистісність текстів тут робить скоріш гірше. Це особистісність бутербродів у чужому ланч боксі; мій сум смакує інакше.

Щоби зрозуміти ідею потрапляння того чи іншого альбому в цю рулетку, варто було б слухати також ті два альбоми, що кожному з них передують. We Lost the Sea я слухала вперше, й мені не сподобалося, тому замість ознайомлення з дискографією I did my reading. Виявилося, що це перший альбом гурту після самогубства вокаліста й тема смерті, особливо смерті "за велику справу", тут головна. Зокрема, композиція Bogatyri присвячена чорнобильським ліквідаторам. Сама тема диктує хронометражу й структурам майже неосяжний масштаб, і це, як на мене, мінус, бо виходить такий собі "крещендокор" поп-построку, тільки дуже дуже повільний. Розкидані там і сям натяки на самобутність — сладжеві шматочки, тремоло-гітари, небанальні лади — навіть якби й додавали альбому характеру, однаково розчинилися б у затягнутих треках. Не все мистецтво, що намагається осмислити сильні емоції й трагічні події, має цінність. Departure Songs ще раз мені про це нагадали.

Еталоний для цієї рулетки, Relationship... звучить як третій альбом, якому вдалося зберегти сирість та енергію першого, але навести фокус, загострити кути й позбавитися двозначностей, принаймні в музичній частині. Окреме задоволення — продакшен: яскравість гітар і якась суцільна перенасиченість немов відсилають до фоток ATDI у журналі Rolling Stone, з неправдоподібно сатурованим синім кольором неба на їхніми головами. Десь з часів читання російського Rolling Stone цей гурт для мене перебуває в паралельній реальності, куди цього разу приємно було зазирнути, як у капсулу часу, але шансів на емоційний зв'язок лишилося ще менше. Я більше вдома почуваюся на построк стороні постхардкора, тому напевно Invalid Litter Dept. вважаю найкращою піснею тут. Загалом лірика як була, так і залишається для мене аж занадто сюреалістичною й неконкретною, і хоча тут емоція завдяки композиційній і продюсерській вигадливості сягає вух і душ попри слова, слова мені аж занадто важливі. Також мене ніхто не питав, але я би скоротила альбом на фінальний трек.