Funeral for a Friend — Hours

Скажу чесно - я ніколи особливо не слухав цей гурт, хіба що якось так на кліпи попадав ітд. По факту непогане емо третьої хвилі (або молл імо, хз), одразу ж звісно переносить мене кудись у 2005-2006й рік коли всі слухали саозін і зе юзд, а на болванках ходили якісь варпед тури у шакалячій якості. Це доволі приємні спогади, в ті часи я дуже багато музики для себе відкривав. Сам альбом слухається легко, є якісь металічні приколи (The End of Nothing починається майже як айрон мейден, а всередині містить типовий для тих часів брейкдаун), вокал приємний. Разом з тим я до такої музики останнім часом дуже рідко вертаюсь, пісні дуже подібні між собою і дуже жанрові, при тому що сам жанр залишився у конкретному часі. Найбільше сподобалась мабуть пісня Alvarez. А так ставлю 6.5, норм альбом.

Почав писати відгук і прочитав майже те саме, що хотів написати, у відгуці Кирила. Коли побачив, що буде цей гурт, одразу поставився упереджено, але тільки до тих пір, поки не послухав. Хоч для мене цей жанр також залишився у пастці того часу, сьогодні він не викликає якихось крінжових емоцій. Думаю в першу чергу для мене через вокал, він досить приємний. Альбом нагадує мені поїздки на маршрутці до бабусі в інший кінець міста, коли мені було 14-15 років. Соні еріксон з картою пам'яті на 256 Мб, наполовину забитою чимось схожим, з дебільним роз'ємом для навушників і перехідником на 3.5 мм, що постійно десь відходив. Їдеш і думаєш який ти не такий, і як твою душу ніхто не розуміє. А потім приїздиш, їси пиріжки і все добре.

Ніколи не був прихильником цього гурту і до цього моменту нічого не змінилось. На фоні купи схожого він мені звучить якось пріснувато і одноманітно. Хоча здається і хітки в альбомі є, типу Троянд мерцям чи Монстрів. Можливо мені не подобається, що тут багато зсувів в поп-панк, а це те, що псувало емо мазафачку нульових на мій смак. А щодо місця - я не тусив в супермаркетах в нульові, тому прив'язати напряму не вийде. Але з емо мазафачкою в нульових у мене зв'язок з вічними походами до репетиторів. До деяких навіть їздив в інші міста. Так що місце це шлях!

Почав писати відгук і прочитав майже те саме, що хотів написати, у відгуці Кирила. Коли побачив, що буде цей гурт, одразу поставився упереджено. Коли послухав, думка не змінилась. Хоч для мене цей жанр також залишився у пастці того часу, сьогодні він викликає лише крінжові емоції. Думаю в першу чергу для мене через вокал, він досить неприємний. пробачте мені цей невеличкий терористичний акт, просто сама музика провокує геть не люблю таке і звісно вже не полюблю колись працював на роботі з Аліною і людьми які таке любили і слухали активно. і намагались грати. вони всі були напрочуд гарні музиканти, рівно і технічного грали на музичних інструментах, солодкоголосі вокалісти які співали в ноти(причому не в одну, а в декілька) на тому етапі розвитку київської андеграунд музики, де це було ще зовсім не обов‘язково. їх музика завжди тонула в демках, алкоголі, якихось, прости господи, "вписках", нічних змінах і шалених шекспірівського масштабу внутрішньо-тусовочних інтригах. тоді мені було дуже прикро, що всі вони захоплюються саме такою музикою, але певно одне без іншого неможливе ну геть не подобається звучить класно, чисто, вокал з ревером, зводив продюсер що зводив пантеру зовсім не хочу слухати таке музику щоб якось вибачитись перед вами за цей відгук, можу порадити альбом The Ugly Organ гурту Cursive, таке ж, але артовіше і цікавіше. не те саме музично, але, мені здається, спирається на ті самі базові частоти, якщо ви розумієте про що я

Перше враження було, що це дженерік емо-рок з нахилом в хардкор/метал, було не дуже цікаво, але радше приємно послухати. Другий раз вже краще: класні мелодії, хітово, різноманітно. Сподобався трек The End Of Nothing, а останній Sonny якось аж надто випадає з цими бітами, здався лишнім. Співпало так, що слухала паралельно з Panic! At the Disco того ж року (два сингли з якого були моїм знайомством з найближчим, що можна назвати емо, але весь реліз я тоді не слухала), і щодо обох альбомів схоже відчуття: дуже непогано, але швидше це ностальгійна музика, а не щось, в чому можна віднаходити щось цікаве зараз. 7/10 п.с. А це не можна назвати мазафакою?

найскладніше у рулетці для мене - це не те, що складно чи нестерпно слухати музику, а те, що ця прослухана музика залишається малодослідженою, такою, напівкольоровою. як сталося з цим релізом, та і з тими рулетками, у яких не приймала участь. у мене не було достатньо часу розслухати, простежити, почитати про цей гурт та побути з цим. натомість саме з цим релізом відчула ( відчуваю ) що такій музиці ніколи не було місця в мені, можливо ця музика більше схожа на мою подругу зі шкільних часів ( впевнена, що вона таке слухала ) нехай сьогодні буду писати спершу від неї. ця музика схожа на дорогу з гуртка волейболу додому ( десь приблизно довжина альбому ), вона так часто музику слухала. просто уявляю, як це могло бути, і це вписується саме в цей втомлений стан та вокал цього вокаліста. що стосується мене... єдине, що мені сподобалося, — це деякі гітарні партії, які і сьогодні цікаво звучать. але, може, це на контрасті, невпевнена. все це звучання ...сам саунд мене розкладає. иииии воно звучить як тістечко-бісквіт, яке не виглядає як на обгортці. гарна історія, що дівчинка з обкладинки є в кліпі на одну з пісень, і настрій, та й палітра збережена. хороша робота в цьому плані.

Фунерали були одним із гуртів емо-хвилі, яка на мене накатила десь в 05–06 роках. Я вже розповідав (не дуже) кул сторі про переїзд в Дніпро, завантажування музики і все таке. Можу тільки додати, що емо чогось не знаходило свого відгуку у нікопольського слухача. Гурт і цей альбом, зокрема, теж були в цьому наборі. Правда, ніколи серед фаворитів. Мені не подобалася назва, відчував якийсь дискомфорт від неї. І на фоні інших гуртів, вони якось не взлітали музично. Плюс занадто мелодійно для мене. На цьому альбомі цей мелодік вайб дуже виразний, і навіть зараз мені відчувається, що трохи забагато накрутили. Прослухавши зараз, думка сильно не змінилася. Всі ліричні та повільні пісні повз мене. Де темп трохи пришвидшується і починає нагадувати пісні для саундтреку ігор нульових – мені подобається. Ті самі Recovery чи Monsters хороші. Roses for Dead – головний хіт, справжній бенгер. По альбому розкидані досить непогані гітари. Великий мінус – остання пісня. Це прям дуже погано. Цей біток тут настільки зайвий, що як звук пінопласту по склу. Вокал гарний, може, навіть занадто.   Тут точно є ностальгія, але вона відсилає до інших гуртів. Місцем, що нагадує, хай буде ТЦ Дафі в Дніпрі (з притрушеним джинглом «давай зустрінемося в Дафі, дафай-дафай»), де якийсь час тусувалося багато емо-молоді в смугастих кофтах.   Пісні: Recovery, Monsters, Roses for Dead